Я ніколи не думав, що ж там в мене в душі…
Тільки знати хотів, що найбільше ти любиш,
Вже давно загубились у кишенях ключі,
Від скарбів твоїх милих, захованих в груди.
Кожен вдих твій і видих, відчував я колись,
В унісон пульсували вени наших сердець,
Я так часто в тривозі завжди знав-помолись,
І цей світ не загине, не наступить кінець.
Цілував тіла шовк, як була ця можливість…
Лиш зап’ястя торкався, як її не було,
Ми з тобою удвох віддаватися вчились,
Піднімаючись в небо, чи спустившись на дно.
Відчуваючи важкість, над собою морів,
Ми тримались без кисню, щоб пізнати любов,
Аби в іншому місці, й через сотні років,
Жити вільними вічно, без законів й оков.
Я ніколи не думав, чим закінчиться все,
Бо здавалось, що пристрасть сильніша за сонце,
А тепер «душа-заєць» у чужому купе,
Їде хтозна куди, і не знати, що хоче.
Серед тисячі інших, душ заблудлих в житті,
Знов живу не майбутнім, а у часі «Колись»,
Вже не той, яким був я, та й навколо не ті,
Із незмінного тільки, пам’ятаю…Молись.
