Третя весна в Німеччині спокусиво тепла, як післясмак коньяку,
майже спекотна, майже гаряча.
Консервативний південь роздягся швидко й засмаг на розпеченому даху,
та не цілком, плечі й коліна неначе.
Потім арктичний циклон. Холод і сон, як не в себе, — десять годин на добу.
Мій домовий чат /російською/ нагадуванням про Харків...
жодного права на сум, тож тужити — давно табу.
Пишуть, що вимикають світло. Рекордні температури. Осиротілі парки.
Я шкодую про кількасот рішень, особливо, що опинилась тут.
Так випадково й так надовго,
вимушена шукати сізіфово п'ятий кут.
Зранку в повітрі розпука дзвенить розлого.
Минулого не спокутувати, не вилучити, як не крути.
Ні́куди йти, поспішати немає сенсу...
Бо за втратами не лишилось бажань, мрій, мети,
бо життю я не довіряю вже як процесу.
Мої помилки у квітні помітні, як ластовиння сягни́стих днів.
Жодних надій не жевріє на світанку.
Була б деревом — стовбуром без листя й коріння, бо грім і гнів
програли вчора й завтра в мовчанку.
Може, насправді, я — дерево... зрушити з місця немає сил.
Риба, затиснута між гілками?..
Певне, я забагато колись бажала, жадала, очікувала, проси-
ла... тепер застрягла між соромом і страхами.
Між спогадами та отруйними фразами знайомих з богемних кіл,
з якими й ворогів не треба.
А за плечима — лиш досвід на кілька руйнівних шкіл
і пекло безпечного нерідного неба.
Весна 2024—2025
