Стоїть в долині це дерево-диво,
Коріння — в землі, душа його — в небі,
І не страшні йому вітри і зливи,
Дванадцять стовбурі'в — величні вежі.
Вони, мов дороги, що сходяться знову,
Мов ріки єдині, що в море вливають,
У них своя утаємничена мова,
Якою до людей вони щось промовляють.
Де перший стовбур — мов світанок серпневий,
Де другий — день, що в світ несе силу,
А третій — вечір в сяйві рожевий,
Четвертий — ніч, яка дарує крила.
А п’ятий — віра, непохитна і ясна',
Мов пам’ять шостий — душу він тримає,
А сьомий — це любов, що в серці ожива,
І восьмий у надії до висот сягає.
Дев’ятий — пісня, мов той жайвір, що дзвенить,
Де зілля вітер тихо так колише,
Де слово щире ві'ршами горить,
Де вічність й миті полум’ям мов дишуть.
Десятий — радість, прикрашає світ,
А одина'дцятий — це мудрості є код,
Дванадцятий — мов сонце шле привіт —
Й звучить у ньому всесвіту акорд.
Тут кожен стовбур, мов душа красива,
А всі разо'м — єдине це єство,
Злилася вічність у велику силу,
Мов неземне долі святе божество.
