Я в морі стою, по коліна в журбі,
А хвилі — мов спогади, зболені, дикі.
Це море не тут — воно все у мені,
І в ньому не сіль, а зневіра і крики.
Там плавають фрази, що в горлі застрягли,
І сльози, що тихо ночами текли.
Емоції вічно невпинно вітрами гуляли,
Як бурі, що серце моє рознесли.
Не жінка я — айсберг, не тану в воді,
Та замість води — непрожите бажання.
Я вперше зустрілась сама із собою, в самоті
У хвилях, що тягнуть на дно — як прощання.
Море реве — то кричить моя тінь,
Все, що мовчала, тепер промовляє.
Моє єство розбите на сотні сплетінь,
А кожна крапля-то душа, що страждає.
Я в морі стою — воно мов живе,
Та хвилі не води — а плач мого серця.
Це море зросло там, де боляче вже,
Де спогади ріжуть, як бите люстерце.
Я дивлюся у даль, думи наче вужі,
Бо в серці пульсує прибій невимовний.
І вперше в житті я стою на межі,
Між тим, що всередині й тим, що назовні.
