Порожній супермаркет вночі,
холодне світло над молочним тремтить.
Я тримаю кошик, мовби це й є моє останнє рішення,
навіть на касі мене супроводжує ця крижана тиша.
Я знову обираю не продукти, а прокляті спогади:
твій сміх, що губиться в lo-fi бітах із сумом,
і з того часу все стало фоновим шумом.
Тепер усе подорожчало, навіть це довбане мовчання.
Я знову пив воду з-під крана,
ніби це змиє твоє ім’я з язика.
Але воно чіпляється до піднебіння,
як цукор, що тріскає на зубах.
Усі твої «назавжди» стерлися -
Як затерта пальцем дата на старому квитку на концерт.
Залишились тільки обривки -
як чек, що не видає, за що саме було заплачено, так ніби як хотів, бляха, платити?
Вулиці знову не сплять -
але я бачу тебе в кожній витертій вітрині.
Вивіска "АКЦІЯ" блимає, нахабно так,
як твій останній, *** непрочитаний меседж.
Я вже не намагаюсь його відкрити -
мене лякає, що там не буде нічого, крім порожнечі.
Хотів подзвонити.
Та номер уже звучить як пароль від старого вай-фаю, той, що забутий.
Я намагався згадати ритм твого голосу,
але залишилось тільки відлуння.
І навіть не пам’ятаю, чи ти казала мені: прощавай.
Може, просто вийшла на перекур -
і не повернулась.
Пам’ятаєш ті туфлі, ті, чорні, які стирали тобі шкіру до крові,
але ти носила їх, бо "вони пасують до випускного"?
Мені тепер боляче навіть у зручних кросівках, навіть у моїх улюблених, розтоптаних.
Це називається фантомний біль,
і він чомусь дійшов до сітківки, до самого мозку.
Місто зараз гуде, як трансформатор на нічній зупинці.
І кожен ліхтар мовчить за нас, мов свідок німих зізнань.
Я ніби все ще йду поруч із тобою -
у версії життя, де ми не посварились, де все ще є "ми".
Де ми не розповіли друзям, що "то вже пройшло", кожен за різним столом.
Де ти все ще кладеш голову мені на плече,
я ж роблю вигляд, що не помічаю,
як вологіє рукав, від твоїх сліз, чи, може, моїх.
Назви хоч щось, благаю.
Хоч місце, де ми ще не зникли, не розчинились в цьому місті.
Хоч одну нашу пісню -
де нас досі не змінено на «екси».
