Голос жінки-поета трембітою,
Гордим птахом над світом підніметься,
Що піснями звучить, перевитими
Болем-мужністю! Світ аж прокинеться!!!
Бо відчує він в пісні жіночій цій
Дрібно як у муку перемелене
Те зерно, що зростало з простих надій
Із виснажливих днів, що застелені
Тим сумлінням, терпінням крізь біль увесь,
Що слухняно лиш жінці підкориться.
Та вона сподівається – може десь
Світла доля за неї все ж молиться.
Сила неба й землі у тім голосі,
Недарма схожий він із трембітою!
Тож зростає зернятко у колосі.
Жінки вдача поривами світлими
Прикрашає шлях свій, хоч тернистий він.
Та вона знає як не боятися.
Я прошу тебе, світе, спини свій дзвін!!!
Жінці віршами жити й сміятися!!!
