З вікна тече медовий світлий спомин -
І тінь від липи шепче, хоч нема.
Твій погляд зупинив весь рух довкола,
Годинник серця тріснув на "дарма".
Весна греміла, як пророче слово,
Та блискавка сміялась, наче ти.
Все зійшлося у коротке: «було» -
Коли ще дихалось тобою, без мети.
Де ми сміялись - там тепер мовчання,
Що гоїть, і пече, і не відпуска.
Той сміх не зник - він став моїм зітханням,
Як дотик твій, що лишився на вустах.
І кожна тиша - не камінь, не провина,
А грім, що обернувся в цвіт небес.
І ти прийшла - така жива, єдина -
Цю мить безцінну більш не доженеш ...
Твій голос гасне? Ні. Він став моєю кров'ю,
Розтікається по венах, пульсує в скронях.
Як кава, що ніколи не застигне – то любов'ю
Він пахне, розчиняючись у снах моїх бездонних.
Ти говорила про вічне, плин, та втому,
Про шрами, що несуть минулі болі …
Але весна ж ішла по нас, як по живому,
І в цьому кроці – щастя, що не знає долі.
Ти ще не йдеш. Бо ти – це я. Це ми.
Розлука – це химера, бо ми вже одне ціле.
Між нами – всесвіт, випитий до дна,
В нім розквітло почуття, глибоке й зріле.
Ми не знали, як прощатися? Брехня.
Ми просто вчились жити з тим, що маєм.
На босу пам'ять, поміж крові і вогня,
З весни, що більше не повернеться із нами.
