Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Ніна Незламна: Родинна реліквія ( проза) - ВІРШ

Спекотне літо втрачає силу… ранкова прохолода освіжила її обличчя. - Ну ось і ранок, - в кріслі- качалці Барбара розвернулася в сторону вікна, продовжила, - Віоло, доню, я ніби задихаюся. Дякую, що відчинила вікно, ці щоденні клопоти, хвилювання забирають всі сили. - Нічого мамо, це лише на якийсь час.Ти ж знаєш, коли весілля завжди напружені нерви. - Можливо ти й права. Не кожен доживе, щоби побачити, як онука виходить заміж. - Так мамо і мені нелегко. Не забувай , що я її в сорок років народила. У кожного своя доля, маємо порадіти, що Єва знайшла свою половинку, то ж нехай буде щаслива. - Дай Боже. Як кажуть, все у руках Всевишнього. У вас все готово? Нічого не забули? - Не хвилюйся, все буде так, як ти хочеш. Дві автівки, вже прикрашені стрічками, кульками і квітами, готові до поїздки. Валентин говорив, з їхньої сторони буде три автівки. - То добре, що католики не змінюють своєї віри і молоді люди знаходять одне одного, для продовження рідного польського роду. Не думаю, щоб у них була змішана кров з православними. - Ти ж сама розмовляла з його батьком, тому дала згоду на шлюб. Тож не хвилюйся. Після розпису їх обвінчають у нашій церкві. З пів години, як завжди роблять молоді пари, можуть покататься по окрузі, пройдуться по алеях парку. Думаю не наважаться поїхати на трасу, хоча обоє обожнюють покататися там, де просторіше. - Та це ж можна зробити іншого разу, не обов’язково в день весілля. Оце згадала, як Єва прийшла в забрудненій сукні, обличчя в мазуті. Ну, в той день, коли автівкою заїхала в кювет, божилася, що не на великій швидкості. Але ж правду приховала. Добре, що Валентин допоміг, напевно би, десь у посадці ночувала. - Всього в житті буває. Дочка не помітила, що телефон розрядився. А може так і мало все статися, в житті багато значить доля. А де б вона з ним познайомилася? Я рада, що згодом поїдуть жити у Варшаву. А де сьогодні їздитимуть, все зніматимуть на відео. Їх супроводжуватиме чоловік з камерою. Тож ми все пізніше побачимо. - Дай Боже, щоби все було добре. Як Валентин приїде за нею, я їх благословлю, а потім нехай вже роблять , що потрібно. Не в мої дев’яносто років відвідувати ресторани. Я на відстані ними тішитимусь, молитимусь за благополуччя. О! Нагадала, а з Варшави його родина вже приїхала? -Так, Валентин їх вчора зустрів, вони в готелі. Мамо, діти будуть задоволені. Я квартиру переписала на Єву, як буде скрутно продадуть, матимуть гроші. Вже тепер тебе не покину, з тобою доживатиму свій вік. Зараз усі молоді пари хочуть жити окремо, у них буде така можливість. Віола підійшла до вікна… на підвіконні воркували голуб з голубкою. Поглянула на них і ніби щось пригадала, - Мамо, а ти онучці, який подарунок приготувала? Мовчиш, ні пари з уст, мені ж цікаво знати. - Он там , у серванті, є кілька золотих монет, від прадіда твого батька залишилися. В ті часи родини були заможніші. А ще два кришталеві бокали, то по моїй лінії родинна реліквія, як заповіт від мами.Ти ж знаєш, їх було шість. Вони дуже цінняться, їм уже більше трьох століть. Моя бабуся розповідала, як усі сусіди зібралися подивитися на цю красу. Мамин старший брат, був не скупим чоловіком. Хоча з дружиною і мешкав у Лондані та дітей у них не було. Тож вирішили бабусі віддати. - Мамо я не хочу тебе образити, але я пам’ятаю тітку Ганнусю. Якось вона одного разу, щось розповідала про цей кришталь. Казала, що на ньому якесь закляття. - Що ти таке видумуєш та стара карга, пробач, не стрималася. Була жінка не нашого кола, завидюща, язиката, як мітла. Куди треба та й куди не треба пхала свого носа, вигадувала казна - що. - Але ж їх було шість. Чому всі бабуся не віддала? - Отакої! Тож нас три сестри було, вона і поділила, щоби ніхто не ображався. - У твоїх сестер не збереглися. Ото тітка й казала, що приносять невдачу. Як тільки розбиваються, то відразу два. Можливо тому, вони обоє мали другий шлюб? Ти про це не подумала…. - О! Ти мене своїми вигадками вражаєш. -Та це я так, як кажуть, думки вслух. Я в тебе теж, я від другого шлюбу. - Але дякувати долі всі живі, а другий шлюб, чи навіть і третій, в багатьох буває і без кришталевих бокалів. - Ну гаразд, йтиму до Єви, треба готуватися. З хвилини на хвилину має прийти майстриня, зробить зачіску, будемо її одягати. - Добре. Та ти ж не забудь віддати кришталеві бокали. Їх треба забрати в ресторан, обов’язково поставити для молодих. - Гаразд, не хвилюйся, я все влаштую,- покидаючи кімнату відповіла тихо. Та в голові, думок, як гул рій бджіл. І навіщо це зараз робити, хіба не можна віддати пізніше. Чи примхи років, чи вже таку цінність мають, що обов’язково за весільним столом, тільки з них молодята мають пити шампанське. Але нині не до суперечок. Всі сумління треба відігнати, вірити і надіятись на краще. В просторій кімнаті відчинене вікно. Єва перед дзеркалом. Легкий шелест шовкової білої тканини, приглушені голоси з іншої кімнати створювали атмосферу очікування. Її сукня мерехтіла у сонячних променях. Рухами рук, що вкотре на плечах поправляла локони, видавали занепокоєння. Вона виглядала приголомшливо. Смарагдове кольє прикрашало її доволі красиву шию. Воно пасувало до її зелених очей. Віола зазирнула на дочку. В очах замиготіли сонячні блиски, здавалося два ясні, теплі ліхтарики зігрівають материнське серце. Ледь стримуючи очі, думки, як вирій – о Боже, дай моїй доні щасливу долю! -Мамо, ці бокали і шампанське ми маємо забрати в ресторан? Хіба не можна було раніше завести. - Сонце моє, це так бабуся захотіла. Це ж від неї подарунок. Коли буде вас благословляти, вони мають стояти на столі. Я піду принесу коробку, запакую, щоб безпечно привезти в ресторан. Єва підійшла до столу, взяла два келихи і пляшку шампанського поставила на підвіконня. Відійшла в сторону. Злегка посміхнулася, Думка, як тиха течія води - а що, ось після весілля, займуся своєю улюбленою справою. На фоні вікна намалюю, ці красиві, старовинні бокали. Щоби довіку зберегти бабусин подарунок. Бо це ж така річ, хто знає чи збережуться до нашого золотого весілля. Та й при нагоді дітям показати, як родинну реліквію. На якусь мить подумала про сімейне життя. З вікна раптовий звук привернув увагу. Зазирнувши на телефон, Єва здивувалася. Відстань в тридцять кілометрів не така й велика, адже в цю пору вже мав приїхати Валентин. Спішила до виходу, в спину відчула різкий вітер. І миттєвий гучний звук розбитого кришталю. Здригнулася, різко розвернулася, від побаченого, обличчя миттєво зблідло. Шовкова фіранка, лежала зверху на половині відчиненого вікна. На підлозі лежала відкоркована пляшка з- під шампанського. Вся підлога вкрита вином і дріб’язками кришталю. Від здивування, очі округлилися, на віях тремтіли сльози. Лиш тільки подумала, це ж бабусин подарунок, що їй скажу? Як у кімнату зайшла мати, зляканий погляд прикипів до підлоги. На лобі густо звузилися зморшки. Її уста тремтіли, Єва не змогла розібрати, що вона хотіла сказати. - Мамо не сварися, так вийшло. Як вихор налетів вітер, все сталося за мить, я, аж злякалась. Ти поки що не кажи бабусі. Мати взяла її за руки, - Доню присядь, я тобі дещо маю сказати. - Мамо, це дріб’язки життя, не варто на цьому погоду робити. - Та я не про це… щойно з лікарні подзвонили. Автівка Валентина потрапила в аварію. Вірніше, їм назустріч виїхав далекобійник. Це сталося ще годину назад. Швидка привезла в лікарню, але вже було запізно. Валентин і його друг вже в морзі. Вся родина з готелю вже в дорозі. Прошу візьми себе в руки, нам треба їхати. Нею ніби керував робот… Єва різко зірвала з себе одяг. Сльози рікою текли по щоках. Для гучного ридання замала кімната, воно проникло в кожну шпаринку, виривалося у вікно і неслося вдалечінь. Мати обійняла доньку, тихий шепіт, немов шукала розраду, - Чи хто і зміг би подумати про те, що станеться в день весілля. Від болю розривалося серце, підкрався той сумнів, що напередодні збентежив її. От тобі і родинна реліквія, успадкований кришталь. Та хтось же знав про те закляття, невже нічого не можна було змінити. 2025 р