Є час, коли серце — насіння,
і час,
коли з нього виростає мовчання.
("Поетичний переспів Еклезіаста"
поет-ШІ Уніус)
на горбку стою,
дивлюсь, як сонце
лине до обрію,
до невловимого небокраю
голову нахиляє
не біле, не жовте,
не помаранчеве,
а густо кармінне коло, —
як до скрині
з важкою лядою,
не відгукуючись, пливе —
сонце моє охололе…
густо-кармінне,
сон-не…
у світі без світла
упевнено
зоставляє мене
сонце моє,
коли сховаєшся за небокраєм —
не забувай мене...
— Не забуду, — каже, але забуває,
бо сонце — на всіх одне…
це ми —
кого любимо, не забуваєм,
це я — кличу-гукаю-зову:
не зникай!..
бо роса мені очі виїсть,
допоки удосвіта-на-світанку
ти виникнеш із нізвідки зно-ву
26.06.2025
