Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Зоя Бідило: Луїс Сернуда Жити в Сансуеньї (1) - ВІРШ

Її омиває море, посередині месета, (2) Спекотна й обідрана. Вона, мачуха, Прообраз для таких, як ти, які сумують Без неї і за нею плачуть. Вона недосяжна земля, яка створила тебе за своєю подобою, Щоб викинути геть. У ній людина, Яка не може бути кимось іншим, помилково народжена, Насправді пропадає, наче покарана Випадково за вічні помилки інших. Незмінно, серед буремної невизначеності, Дивися на неї, думай про неї. Суха земля, плідне небо, Зі снігом і сонцем, повенями і посухами; Мигдаль і опунції, ковила і апельсини Ростуть на ній, то пустеля, то оаза. Біля собору звичайна хата, Біля палацу гральний притон, Хрипкий крик і спокійна мова, Кохання поряд з ненавистю, ніжність Поряд з тортурами. Там все непомірне. Прості шляхтичі і шляхетне простолюддя, Народ, народжують селян і тореадорів, Священників і конокрадів, пройдисвітів і пророків, Коханців і партизанів. Агов, співвітчизнику, Хоча тебе це може відштовхувати від її фауни, Речі мають ціну. Влада має ціну, Корупція має ціну, невзаємне кохання; І за те, що ти живеш на цій землі, ти платиш тим, Що не живеш ніде: бредеш у вакуум і ніщо, Крізь світ, який нічого не знає про Сансуенью і її дітей. Якби колись вона стала нашою. Колись чужі народи боялися й ненавиділи її, І було чудово бути нею; потім вся її Вроджена нерозумність перетворилася на божевілля, Наче нав'язаний дивовижний парадокс. Вона жила смертю, так, але зі страхітливою Славою. Сьогодні ми закінчуємо життя В чужих закапелках. А тим часом З неї і її незворотних руїн черви Виповзають і процвітають. Виживи, щоб це побачити. Виживи, щоб це побачити. (1) Сансуенья - образ утопічного, ідеалізованого або втраченого світу (2) Мeseta (Іберійська Месета або Кастильське плоскогір'я) — плато в Іспанії та Португалії, яке займає більшу частину Піренейського півострова Luis Cernuda SER DE SANSUEÑA Acaso allí estará, cuatro costados Bañados en los mares, al centro la meseta Ardiente y andrajosa. Es ella, la madrastra Original de tantos, como tú, dolidos De ella y por ella dolientes. Es la tierra imposible, que a su imagen te hizo Para de sí arrojarte. En ella el hombre Que otra cosa no pudo, por error naciendo, Sucumbe de verdad, y como en pago Ocasional de otros errores inmortales. Inalterable, en violento claroscuro, Mírala, piénsala. Árida tierra, cielo fértil, Con nieves y resoles, riadas y sequías; Almendros y chumberas, espartos y naranjos Crecen en ella, ya desierto, ya oasis. Junto a la iglesia está la casa llana, Al lado del palacio está la timba, El alarido ronco junto a la voz serena, El amor junto al odio, y la caricia junto A la puñalada. Allí es extremo todo. La nobleza plebeya, el populacho noble, La pueblan; dando terratenientes y toreros, Curas y caballistas, vagos y visionarios, Guapos y guerrilleros. Tú compatriota, Bien que ello te repugne, de su fauna. Las cosas tienen precio. Lo es del poderío La corrupción, del amor la no correspondencia; Y ser de aquella tierra lo pagas con no serlo De ninguna: deambular, vacuo y nulo, Por el mundo, que a Sansueña y sus hijos desconoce. Si en otro tiempo hubiera sido nuestra. Cuando gentes extrañas la temían y odiaban, Y mucho era ser de ella; cuando toda Su sinrazón congénita, ya locura hoy, Como admirable paradoja se imponía. Vivieron muerte, sí, pero con gloria Monstruosa. Hoy la vida morimos En ajeno rincón. Y mientras tanto Los gusanos, de ella y su ruina irreparable, Crecen, prosperan. Vivir para ver esto. Vivir para ver esto.