*****
Так, я знаю, я – людина,
Та часами видається
Те, що я – немов хмарина,
Із якої дощик ллється
Й все довкола поливає,
Щоб воно росло і квітло.
Сонце я, що виглядає
Із небес, несе всім світло
І приємно зігріває
І людину, і тварину
Лиш тоді, коли палає,
Тобто в денную годину.
Синє море я глибоке,
У якім пливуть рибини.
Барвне поле я широке,
На якім цвітуть жоржини.
Я – гора міцна й висока,
Що аж небеса торкає.
Я – шумливая протока,
Що під ними протікає.
Дерево я листянеє
Влітку, взимку ж – зі снігами.
Небо я, удень яснеє,
Вкрите уночі зірками.
Я – рясний дощ, що, буває,
Ллється з неба, із хмарини
І собою поливає
Навкруги усі рослини.
Я – туман, що наповняє
Простір прохолодний зранку.
Промінь сонця – я, що сяє
Й будить всіх же на світанку.
Так, я знаю, я – людина,
Та усе, що світ цей має,
Теж, бо я – його частина
Та, якої більш немає.
Євген Ковальчук, 28. 06. 2021
