- Добре, лисе, як бажаєш!
Та, як знову не вгадаєш,
Не візьму твої пенязи,
А натомість, цього разу,
Фіру, на якій приїхав,
Віддасиш мені на втіху,
А в додачу до візка,
Ще й старого віслюка.
А вгадаєш, що ж робити,
Буду рік тобі служити.
Так на тому й порішили,
Хресним знаменем скріпили,
А, як хто кого обмане,
Хай у того серце стане!
Пан Аскольд, відклавши ліру,
Кинув погляд свій на фіру,
Вуса чорного скубнув,
І загадку завернув –
Гуси над селом летіли,
І одного ще зустріли,
А той каже: - Ге-ге-гей!
Будьте здраві, сто гусей!
- Нас не сто, гелгочуть гуси,
А щоб було сто, то мусиш,
Нас усіх порахувати,
І до того ще додати,
Стільки ж, як нарахував,
Ну, а потім ще добав,
Від початку половину,
А ще зверху четвертину,
І себе – одинака,
Розбитного гусака.
І тоді нас буде, братку,
Як тобі здалось спочатку.
Ну, а скільки ж нас було,
Як минали ми село?
Після цих останніх слів,
Стихло все, лиш кіт хропів,
Лис замовк і не кричав,
Очі дивно вирячав,
А за тим докупи звів,
Їх під лоба закотив,
Усім тілом затрусився,
І на землю повалився,
Прям під примурок воріт,
Де дрімав Аскольдів кіт.
А той кіт, рудий, як глина,
Потягнувся, вигнув спину,
Вдяг чоботі і спитав:
- Знову я усе проспав?
Ти, Аскольде, як завжди,
Я ж казав тобі – буди,
Як щось має буть цікаве!
Так, так, так… У чому справа?
Розкажіть мені, що сталось?
Де там! Підійнявся галас,
Всі побігли, хто куди,
Хтось приніс цебро води,
Лиса добре намочили,
По щоках його набили,
У затінку біля брами,
Привели його до тями.
Очі той свої відкрив,
До Аскольда прошипів:
- Твоя фіра, твій осел,
Скільки було тих гусей?
- Я тобі скажу, Микито,
Нам немає що таїти,
Або кіт мій відповість,
Їх летіло тридцять шість…
Ти на нас не ображайся,
Арифметиці навчайся,
Бо наука, як на те,
В ліс ніколи не веде,
А виводить, навпаки,
Всіх охочих залюбки.
І не пий, не пий, Микито!
Викинь з серця оковиту,
Бо проп’єш усе, що маєш,
А, як не проп’єш – програєш!
Все межу на світі має,
Казочку – кінець вінчає,
Перемогу – честь і слава,
А подяка – добру справу!
Тож майдан, де ще учора,
Ярмарку шуміло море,
Спорожнів, лиш вітерець,
Гнав сміття з кінця в кінець,
Тільки біля брами троє,
Гомоніли між собою,
Поруч з шинком «П’яний крук»,
Кіт, людина і віслюк…
- Що ж, знайомитися будем,
Звуть мене Аскольдом люди,
Цей рудий вусатий звір,
У чоботях, зветься Дір.
Мусиш нам тепер сказати,
Як тебе віслюче звати?
- Звати як мене не знаю,
Навіть думки не гадаю,
Все життя, до днів оцих,
Віслюком я був для всіх,
Тож здається позаяк,
Що зовуть мене ніяк.
- Так не гоже, брате милий
Бо ім’я дарує силу,
А ще долю позначає,
Всяк своє наймення має,
Так, що є недобрим знаком,
Називатися Ніяком!
Але не сумуй, вухатий,
Зможу я тебе назвати,
Підберу ім’я чудове,
Саме краще, нема мови!
Та й таке, що на весь світ,
На всю волость і повіт,
Між таких, як ти створінь,
Рідко має навіть кінь!
Тож віднині і на завжди,
Для усіх, заради правди,
Не багато і не малою,
Будеш, друже, Буцефалом!
…Вітерець усе літав,
У шпаринках вигравав,
Куряву здіймав легеньку,
А з базару по тихеньку,
Полотном накритий віз,
Вибирався на узвіз,
На розвилці біля шинку,
Зупинився на хвилинку,
І відправився поволі,
Уперед – назустріч долі…
