Ти мріяв мати скрипку Страдіварі,
Але який у тім тепер резон?
Старе обличчя, вирізьблене в хмарі,
Дивилося на тебе крізь озон.
Спостерігав, як я тебе навчила,
Міняв думки, як хмари вітер змін.
А що в кінці? — Закинута могила
Й поодинокий поминальний дзвін.
А він дивився — сивий і спокійний,
Переливав у скроні мудрість літ.
Ти завмирав. І твій, такий надійний,
Зсувався тихо з серця мегаліт.
З тобою вільно розмовляли хмари,
Що прямували десь за небокрай.
Купи собі хоча б якусь гітару —
І, поки можеш, то мені заграй.
Чудово! 
