(із циклу «ЯКОГОСЬ БАТЬКА ЦІ СТЕЖКИ»)
— Степане, Степанку! Глянь, яка наша квіточка гарна, — з ніжністю промовила молода дружина, зайшовши до кімнати зі згорточком у руках, повернувшись з пологового будинку.
— Квіточка? Ну дивися, бо так і буде! — Чоловік зло зиркнув, з-під лоба, на свою новонароджену донечку і відвернувся. — От назву її Конвалія і будеш мати!
— Та як Конвалія?! Хто ж так дитину називає? Не будь таким, Степане! Подумай про її майбутнє…— зі сльозами на очах промовила матір-годувальниця і зайшлася плачем, знаючи чоловіка.
— Та ж кажеш, що квіточка! То най вже буде тою «квіткою», раз така «файна»!
Щосили грюкнувши дверима Степан вийшов з кімнати…
Конвалія росла цікавою, допитливою дівчинкою, завжди готовою прийти на підмогу як малому, так і старому. Мала добре серце і щиру душу. Зберігала це навіть після того, як її, школярку і відмінницю, роками дражнили, а то й принижували через її вогненне волосся і, не по роках, розвинуту міцну статуру.
На плечах дівчинки-дівчини, крім науки, було домашнє господарство, молодший брат і сестри (татові улюблениці), хвора мама, лежача бабуся, немічний дід і тато Степан, який тільки те й робив, що зганяв на старшій дочці всі свої невдачі та життєві помилки.
— Тату!.. таточку… не бийте! Не бийте мене, тату!..То не моя вина! Не я те зробила…— дівчина захищалася руками від сильних ляпасів, що рясно сипалися на голову, плечі.
— А хто, як не ти?! Хто ще може робити шкоду крім тебе?! Йди наріж верби! Добрий пучок принеси!
Дівчина кинулася з хати на город, де росла ще нерозпущена кущова верба, бо добре знала, що буде за непослух. Принесла і своїми руками віддала батькові.
Степан люто бив її цілим жмутом вербових гілок. Зупинився аж тоді, коли з них залишилося обірване, розтріпане бадиляччя.
Конвалія, вкотре, терпіла батьківські побої. Мама не мала права втручатися, бо була нелюба в цій родині та ще й в невістках…
— Тату, я хочу вступати до…
— Вступа-а-а-ти вона хоче!, — навіть не давши дівчині завершити фразу, чоловік різко розвернувся до доньки і влупив свій погляд в її широко відкриті очі так, що він запалав наче червоний світлофор. — Ви подивіться на неї! Та тобі лише коровам хвости крутити, а не вчитися! Йди геть звідси, аби тебе навіть не бачив! Неук!
***
Через дев’ять років Степан захворів. Лежав нерухомо і дивився в стелю. Лікарі сказали, що в такому стані він може довго протягти.
Дізнавшись про хворобу батька, Конвалія одразу ж повернулася з далекої півночі, аби його доглядати. Мама сама не справлялася. Молодші брат і сестри мали свої «серйозні причини», аби бути подалі від тих клопотів.
Донька з батьком зустрілися поглядами. Обом так багато хотілося сказати. Скільки думок, слів, речень кружляло в головах, так і не дійшовши до язиків, заплутавшись в отих клубках, що стиснули горло і ледь давали дихати. Уста відкривалися і, помовчавши, закривалися. Кров пульсувала, вирубцьовуючи на чолах і скронях свої кривульки. Кривульки життя. Кривульки непоправності.
Через дві хвилини, в тій німій тиші, Степан відійшов.
Конвалія стояла і твердим голосом розповідала, як сімнадцяти літньою сама добралася до тої далекої півночі, як вступила до інституту, а потім до ще одного. Як влаштувалася на роботу і як її там поважали. Як у вільний час писала вірші та отримувала за них нагороди. Як…як…як…
А тоді поклала, біля ще теплого, батькового тіла, дві добротні, в шкіряній оправі збірки, на яких великими золотистими буквами було вигравірувано — «Конвалія Вільна. Вибране. Том І» та том ІІ і заридала.
З того часу минуло майже тридцять років.
Конвалія продовжує працювати, писати і…вчитися. Жінка й досі доказує батькові, що вона варта того, аби здобувати науку і віддавати знання людям, а не «крутити коровам хвости».
Можливо, одного разу, душа Степана завітає у сні до своєї доньки у ароматі конвалії, аби сказати одне-єдине слово «Пробач…»
Марія Дребіт (Голодрига)
19.05.2025 Португалія
малюнок авторки із використанням ші
