Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Родвін: Купаючись в сонці й небес синяві - ВІРШ

Виправлено, змінено і доповнено в травні 2025 р. Купаючись в сонці й небес  синяві, Додому бреду, по зеленому лузі. Чалапаю босий, по стятій траві, Піснями споло́хую птаство в окрузі ! Спеко́та зморила... Ні вітру, ні хмар... Розсипало сонечко сяючий жар, Повітря, безжалісно, день розкалив, Гарячим диханням всю землю сповив. Покосу солодкий, п'янки́й, аромат, Собою неначе весь світ  заповня́є, Нечутно лелека в блакиті ширяє... Цвіркунчики бризками при́тьма летять ! Метелики, па́рами, в танці кружляють, Ідилія, спокій, цикади дзвенять ! Злетів, поміж кві́тами, джміль... Загудів, Здавалося - впало все в ніжну дрімо́ту, Забулися при́страсті, сум і скорбота... Втім, жайворон співом мій слух полонив. Піднявшись до сонця, маленький  артист, Перлинками, трелі навкру́г розсипає. Маестро... Блискучий, казковий соліст, Чаруючим звуком весь світ заповняє ! Не квапивсь нікуди. В траву впав на спину, Свій погляд уту́пив в небес глибочі́нь... І  марив злетіти, земне все покинуть, Ширяти між хмарок, гайнуть в височінь ! В тих мріях я птахом над світом полинув, Й не ві́дав - коротка ж та хвилька покою... Краєчок небесний, вже морок поглинув Імлою зловісною, мов пеленою ! Я вмить підхопився та й швидше в дорогу ! Пітьма стрімко суне в небесну лазур, Тож треба мерщій налягати на ноги - Додому скоріш, щоб не втрапить в грозу !!! Легесенький вітер зніче́в'я з'явився, Споквола піднявся, з травою погрався... Повіяв ліниво, нараз збадьорився, Сердито подув - і чимдуж розгулявся ! А хмара уже небокрай весь закрила... Зненацька все вщухло - повітря як скло, І ковдрою тиша все раптом накрила, Та гуркоти грому, здалік, донесло... Замовкли цвіркунчики, стихли цикади. Нечутні небеснії співи, рулади - Десь жайвір затих у небесних глибинах... Листочок застив, не тремтить на осині. Заклякли дерева у смутній тривозі... Вже я не іду - я біжу по дорозі ! Природа застигла, немов край могили... Та ніженьки легкі і мчусь я щосили ! Повіяла, втім, з-попід хмар прохолода - Так бажана в спеку таку... Насолода... Обличчя, немов в літню ніч, освіжає... Картина ж небесна, не в жарт, вже лякає ! Бо морок, могильний, півнеба відтяв, Та так, що всю синь пополам розкрая́в ! Над світом сяйнула стрімка́ блискавиця, Хитнулась земля - гуркотить громовиця ! Вітрисько сказився,  став зовсім затятий ! Доріженьку пилом, нараз заклубив ! А вихор, вхопивши жмут листя, завзято, Аж десь в піднебессі його закружив ! Краплинками дощик упав на траву, На плечі мої і стерню лугову... Накинувся ливнем і тут же відстав, Розси́пався градом, і враз перестав... Понурим свинцем небеса затягнуло... Під хмарами морок бурлить і клекоче ! Небес синяви уцілів лиш кусочок, А сонце, мабу́ть, у пітьмі потонуло... Хмарища пливуть, громіздкі і холодні. Все сунуть й клубочать в небесних вітра́х. Над світом панують, похмурі і злобні, Віщують жахіття, негоду і страх ! А ще й буревій розшалівсь, як назло - Осини гілляку, із тріском, зірвало ! Копицю розкидало і розметало. І мороком, щільним, навкруг облягло... Берізка за землю корінням вчепилась, Тремтить вся і стогне, на буйнім вітру́. Осинонька, аж до землиці схилилась, Стоїть, надломилася та, не змирилась ! Ніяк не здається лихо́му вихру́ ! В ревучому мороці - жах первозданний... Розкраяло світ - блискавиця палає ! А вітер, скрутившись униз, як примарний, Вже хоботом, з хмар, до землі, проростає  ! Звивається хобот, немов хижий спрут  ! Реве, як скажений, все крутить і нищить Когось він шукає, все нижче, і ближче ! Ще хвилька, ще мить... І, о Боже - він тут !!! Поривом зриває з корінням осинку, Висмикує вітром, немовби травинку ! Неначе билинку, підтяло соснину, Та так і пожбурило... Прямо в бистри́ну !... Загу́ркало громом - помилуй мя Біг !  Стрясає всю землю !... Збиває із ніг Вітрище колючий ! Не можна вдихнуть ! Очей не відкрити, не можна й зирну́ть ! На землю, потрібно би, падати ниць ! Прижатись, обвити і, може, спастись... Як матір обняти і міцно тримать ! Зубами вчепитись і не відпускать ! Корінням у неї, нараз, прорости, І бурі не дати у вись піднести... Та вихор, буремний, як гі́рська вода Хитнув, підштовхнув і упасти не дав... На крилах жорстоких, у небо, підняв І зе́млю, у мене, навіки відняв... Таке й не примариться - знагла злетіти... - О, Господи ! Змилуйсь...! Так хочеться жити ! У дикому реві, беззвучно кричу... Та в ревищі вітру, Госпо́дь не почув І жити відміряв - допоки лечу... Мелькають  видіння, а може то снить ? Життя промайнуло в останнюю мить... Перед очима - життя всі картини ! Ось - я, ще дитина, а ось - молодець ! А ось я - в обі́ймах палко́ї дівчи́ни... А далі - цей вихор ?  І, ма́буть, кінець ?... Скінчи́лись видіння. Останняя мить - В ній жайвір прощально під сонцем бринить... Наразі, вже миті, як краплі сплили... Лише́нь пустота, та ще - зойкіт землі, Коли, до її, доторкнулося тіло... І зникли й хороші, і спогади злі... Лежу я покійний, уже бездиха́нний... Закі́нчилось, раптом, буденнеє діло... І душенька бідна, напевно, востаннє, На світ цей, буремний, ще раз, погляділа, Поли́шила землю й страшний буревій, У вись піднялася, спочатку несміло, А потім, до суду господнього, змила... Купаючись в сонці й небес синяві ! 12-19.03.2021 р. 05-27.05.2025 р. Для тих моиїх Читачів, яким фінал цього вірша не до вподоби, бо занадто депресивний, похмурий і песимістичний, пропоную інший фінал - із щасливою розв'язкою. Про́шу : ... А ось я - в обі́ймах палко́ї дівчи́ни... А далі - цей вихор ?  І, ма́буть, кінець ?... Скінчи́лись видіння. Останняя мить - В ній жайвір прощально під сонцем бринить... Наразі, вже миті, як краплі, сплили́... Лише́нь пустота... А ще - подих землі́, Бо вишвиргнув вихор мене з буревію !!! Лежу я в копиці і встати не смію, Обнявши берізку... Нараз, розумію - Живий... Не скінчи́лось буденнеє діло... І душенька злякана, просится в тіло, Купаючись в сонці й небес  синяві... Дякую за увагу. Родвін. Фото  https://stihi.ru/pics/2012/05/05/5943.jpg