Я зупинилась нарвати квітів —
Ти ж по стежині йшов далі й далі,
Здалося, гра це чи випадковість,
От-от покличеш, бо ж не зі сталі
У тебе серце та й маєш совість…
Мою відсутність ти не помітив.
І я застигла від здивування,
Слова застрягли в сухому горлі.
Був переконаний: я не зникну,
Постійно ж поруч у щасті й горі,
Байдужий? Звикну! …Упали квіти,
Що гірко пахли розчаруванням.
