Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Артур Сіренко: Люди - ВІРШ

Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке: Люди – це вусики таргана Всесвіту, Що біжить порожнечею і шукає мету Свого буття-існування. Серед пітьми, Серед нескінченного невідання. Люди – це фіолетові незабудьки На клумбі кам’яних астероїдів* Нашої дірявої свити-свідомості – Марнотрати тутешніх привидів. Люди – це сині метелики, Що літають в саду старих абрикосів, Де стоять манекени (трохи оголені), Старого кравця-шотландця, Що купив квиток на «Титанік», Але так любив запашний дим Винокурні смішного Мак-Ґреґора, Що варив своє віскі на торфі Болота нічийного глена,** Де колись блукали олені, а нині пустка Страшна й синьоока. Поросла кульбабами – Квітами незадоволених бджіл. Отож лишився – отой кравець, Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні Злої Атлантики, а спився тихесенько Між людей свого клану рудочубого. Селена*** травневих сутінок Споглядає як сплять синиці, Будить філософів-лиликів, Змушує мислити, коли тьма остаточно Перемагає світло, поглинає останні кванти, Що прилітають здалеку, Ковтає струни: буття – це музика. Примітки: * - Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі. ** - шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю. *** - насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.