"Тато, Татусю!" , - кволію з питанням наодинці.
"Га? Трясця, все не посну! Чого тобі, синку?"
"Яка ж бо різниця між людиною і человеком?"
Він вусами крутить - "А, то он в чому весь клопіт"...
"Людина - це ти, а - Чоловік то я. Москаль кажуть..
бреше, але на Великдень і ти - будеш свиня.
В чомусь ти кращий, а для мене - кращий за всіх.
Та не забувай, синочку - Не суди, не будеш судимий!"
"Он воно як...Тато!" : - "Я тебе почув, я тепер і не почую"...
І зухвалим жестом батько проганяє Євшан - Зілля..
"А як же Землиця наша чи... Наша Земелька?"
"Який схаменувшись чобіт вклав слова ці в пельку?"
"Знаєш, якби я міг тобі відповісти бадьоро на цю річ"...
І батько постає з ложа. "І всі люди були б пліч о пліч"..
Потягується трошки і недбайливо у мене зазирає.
"То світ був би раєм, а мова єдиною межею".
"Ти маєш ще питаннячка? Чи може посміхаєшся?"
"Я посміхаюсь, тато, та радісно!", - я обіймаю його.
"А знаєш ти синочку яке життя в безбатченка?"
Мені стає аж раптом моторошно... "Я не знаю".
Мій світлий і кремезний отче бере у рота люльку.
Він набиває її тютюном, мандри сну подолавши...
"Коли ти сам на цьому світі і на твоєму боці.. вир",
я видряпую оченята на батька, огортаю його.
"Коли ти сердешний самотній, на кшталт батога"...
Я майже не дихаю. "А сльози - то слабкість".
І він дивиться своїм розпеченим оком на мене.
"Коли будь - яка спромога видряпатися - хамство!"
"Тоді"... він, ураз зруйнувавши образ, запалив люльку.
"Годі й казати - це не дуже чудернацьки весело".
І він сміється. Я б'ю його у плече щосили. "Ого!".
Він майже впускає свій агрегат. "Який виклик!"
Татусь мене лоскотить і я регочи, займаюсь...
"Ще питання, мій щирий парубок, легінь?"
"Так, батечку, лишень одне... Навіщо я живу?"
Батько кашляє зненацька. І аж полихнув з тютюну.
"Ми... я і твоя матуся"... І в мене бракує повітря ізнов.
"Ми завжди мріяли про Людину, яка буде Рівною
серед очей Побратимів. Де матиме Вона свій Дім
і келихом з нього Тендітність, Наші рукі - твоя вічність".
Я.. я просто зворушений. І Отче так мрію зображує...
"Ти ніколи не будеш наодинці з дощем, о, мій синку".
Я дивуюся.. "І не буде вирішувати долю твою вітер".
"Ти знатимеш Любов, а не заграватимеш, і чуєш"...
Він простягнув палець до небес. "Цяточки і тобі сяють".
"Тато.. Тато"... І він обійняв мене сам ніжно і мужньо...
"Кажи". "Я люблю тебе, мій файний і добрий Татусю"..
"..."
Де я балакав з зорями, а там Чумацький шлях, мовляв...
Він слав поетові Музу, й певне кожний чуйний раз.
Коли я звертався "Тато". Сам місяць мене цілував.
Але я не маю тебе поруч.. Кометою, що спадає, зник.
Я не тримаю зла на свій спогад. Що я йому є автор
і останній сірник..
Присвячується. А.А. Ляху.
Де б ти не був..
