Не вимітай мене, будь ласка, з доріг та вулиць своїх думок.
Не викреслюй із багатосторінкового словника своєї пам’яті.
Не відбивай ногою, як футбольний м'яч, слово, пущене з моїх уст до вуха твого.
Не вишпортуй насіння моєї любові з ґрунтів серця свого.
Воно бажає прорости з них і потішити світ плодами.
Не заплющуй очі, не затуляй вуха, коли бачиш, як на сцені твого життя танцює, як вітер на гіллі дерев, співає, мов пташка у парку, моя неспокійна любов.
Придивись до неї. Вона – не мара, вона чиста, як січневий сніг, гаряча, як липневе полуденне сонце, міцна, як скеля Довбуша.
Вона жива!
Так! Інколи виє, як білуга, бо не відчуває твоєї взаємності.
Та не здається, тримає стрій, бореться за право жити, як Україна.
Не вбивай її.
Крик душі...якби ж та й почули! 
