Чотири імені для мого саду
1.Весняний сон
В саду весна — шаленство ніжних слів!
І кроки тонуть в зелені шовковій,
Повітря — мед, а в пісні світанковій
Живе мій подив, звільнений від снів.
Тут кожна квітка — шепіт мирних днів,
Як спогади, що випливли раптово
Та душу научають дивній мові,
Де час невладний, і відсутній гнів.
О, як палає кожен тут бутон!
Як пахне світ, мов щойно народився.
І я стою в саду, неначе сон,
А, може, подих молодого листя,
Що вчиться жити з вітром в унісон?
Ні, я — весни племінниця, жар-птиця!
2. Напій літа
Пахтіє сад смарагдовий мені,
Й кричить земля від пристрасті та плоду.
Дерева тягнуть руки до господи,
Їм ще б ковток свободи тихих днів.
Цвіте там липа, наче у вогні,
Шалені бджоли - дзвониками в квітах.
А спраглі губи пелюсток - молитва,
Що просить сонця у густій імлі.
І я стою, вдихаючи це диво.
О, літо, літо! П'ю тебе до дна,
Як сік життя й цілунок незрадливий.
В мені твоя безкрайня глибина.
У цій безмовний повені щасливій -
Є тільки сад і тиша запашна.
3. Золота печаль
Мій сад осінній - золота печаль.
Листок до листу падає, як сльози,
Стихає шум у кронах, гаснуть грози.
Вогніє день, і тане в сріблі жаль.
Забута мить пливе у сіру даль,
Там лине спів прощальний поміж лози,
І світ застиг у тиші, наче в прозі.
В саду моєму - осені причал.
Іду поволі тінню серед тіні.
О, скільки в світі різної краси!
Та я люблю найбільш оцю, осінню,
В якій звучать мовчання голоси.
Її журбу у золотій завії,
Де все відходить в лагідні часи.
4. Шепіт снігів
Мій сад мовчить - засніжений, спокійний,
Де кожна гілка сяє кришталем.
Зима знайшла у ньому свій Едем
Й панує владно, безголосо, мрійно.
Вона вдягає тишу в сніг повільний.
Крокую я по білім полотні -
Стоять дерева стомлено-сумні
І тягнуть крона в небо безнадійно.
Іду крізь сад, як через втрату днів,
Бо я, мов тінь, що радості не просить,
Шукаючи себе серед снігів.
У цій німотній пустці безголосся
Раптово шепіт чується мені:
''Прийде весна й розкине чисті роси.''
Я в захваті від Ваших сонетів 
