Тензори чуття
Третя поема
1. Ніжний вступ очей
Що ви хочете???
Ви –
знаєте,
що вас несе?
Як ви виймете незрозумілі вам очі!
І ці очі тримають все.
Ви по небу пройдете – моєю відмічені мітою,–
не потрібно мене розуміти!
Безпідставно –
ви довго на це проживете.
Часе, ти бачив мене – поета?
Так, я стверджую,
прямо в тобі, до жалю,
навіть вивернутий –
а не вгроблений:
це від того, що я зараз дико роблю,
все до мене найкраще – зроблене.
Це єсть я!
це я сходжу – і все самосуд,–
я народжений –
і за втікаючим стиком
я одного ув аспіднім оці
несу,
як дорогоцінну смітинку.
Людство в стан перейлїде,
у якому я пломенів!
Хай з’їдається Сонце
у вічному відчаї по мені!
2. Вступ до моїх рук
Т е! заходить до рук,
звідки випало літо.
Розігнути б
цю чашу,
щоб сонечко — тузом!
В яре ревище палеоліту
впав літун
і відсвічувавсь в пузах.
Вирвіть чашу мою,
вирвіть чашу — і вся вам;
дрібно смокчете,
серце ще не розпоров:
я не хочу,
щоб хрестоматійно йшло
сяйво,
щоб на ньому
цвіла моя кров!
Вперше так
в часі акредитують
посла в те,
до чого швидкість моя
наближає єдина.
Я також людина! —
Обійми послабте.
Я люблю як розгином
жахне з передмість,
здичавівши, —
і далі дугою — і плесками —
і коронно
сиропиться місто наскрізь,
як між долонями плеснуте!
Глава нічного гімнаста
Час! пора!
я на темно-зеленому
лоні
кавуновим огнем зяяв
В руки витягнусь —
плямища чорні — стікає магнезія
Над містечком столичним
у сутінки входжу краси
тіні в тіні вмісив
всі оголимся!
вся нерозтрачена воля моя!
теплі жовто-червоні
рудющі стоять
ніби втягнені поплавки вулиці Богомольця
І як спалахи і
впихає
в підпахвини
перехватами вверх —
апокріфи дахів
І з спиною —
стійка з руки —
щось відчинено
що
заговорить в ніски
що
Ізіди плачинда
Мов кришталик
між тим і цим —
раз на себе спасти
що хотіло дихтіло —
я
пишу тілом.
Це.
Що кинув для віку,
сам,
ненависніший за повгодованих дам,
що ввіткнулись
в задушливі вставлені вікна.
…Що вам! сонним!
До вулиць — фарфорові.
Нема виходу, ось я —
в божественних формах:
не відображені —
переливаються.
… Нескінченно
спрацьовує небо в собі —
мій радісний біг!
…Мені боляче!
хто ще проскочить в прожекторах
і для кого
тримати розталини фону,
що векторно
скручує голову, як за корону?
Втретє
встрибну в якусь там поетику —
бризкнуть з боків
безробітні поети.
Я простив тебе, скривлений лик доброти.
Всі-і світи! що в мені оставалось людиною!
Світлом вибити б рев!
і ревти
так, щоб з горла забило льодинами.
Глава II
Платтячко
з неба стягнула —
майстерня Коротича.
Глава III
Я зробив тебе, господи, Жінко-дитя,
Я безсмертний,
для мене немає провалу, —
Ти втікала скульптурою з дня відкриття
І пускала
вибахкувати
покривала!
Відбігай!
так закони сипнули в пісок!
дригоніжка!
упала на задник облога.
Відлітай! відривай —
відриваєш від сот
медоноснії ноги.
Тут. І красу, і довершеність знаю — Твою!
Я ще мало
змінив їх,
що вік відбувають.
Всі красу убивали.
Торкнуться — уб'ють.
Все вернеться в своє.
Що я в руки візьму?!
Їх же видно — як голови ллються
і ллють страх.
А я, стягнений з вулиці,
буцаю тьму, —
з темноти навздогін
лементується люстра.
Глава IV
Цікаво: мені вже не буде
прощення;
мушу, бо здохну
і стане — що нікому;
в ніч —
інонічний —
роблю приношення
так званому великому.
Буде храм,
Кращі таке не обміряли б;
в течії! літературний параде!
виплюньте все з ротів.
Що ви там
мимрили?
мнете, що література — це гра?
Ось коли дуговидо
встає моя ясність,
що усю
цю вербальність проскакую весь,
я димлюся
зразками
прекрасного м’яса, —
ви! куди ви всі к ч…у провалюєтесь?
Я один знаю те,
що не знає ніхто.
Щоб не я, вас тягнула б
злочинність поступками;
полавровані, ваші щасливі здогадки
нащетинило валом усіх, як рогатини —
проти
вам недоступного.
Я — вдивляння його,
все, чого не вкусили;
не безсилля страшне,
а нестача прикладення сили.
Глупота,
по ногах чорнотою пухтить;
восколиці,
за що ви зібралися жабити?
Тут мені —
неспроможна допомогти
жодна держава!
І нічого, що я
майже ангелам вигнаний.
Там!
Моїм ви оправдані днем.
Дівчинка
порухом шийного вигину,
фіолету тичинка,
тримає мене.
А знайдуть голоски —
і приступлять морОзити;
я не віддам її дух
в жертву розвитку.
…Будь без мене —
така коронація глин!
І на синім —
не знала Ти — дихала, дихав я
і, пручавшись на грудях,
ошатно пливли
пелехато-сріблясті пуп’янки дихання.
Все!
втикається іскрами людський архів,
вниз! Де темний дефект!
Я цілую — у крові!
губами стихів!
всіх! зірвавшись з аутодафЕ!
Глава мовчання
Глава VI
…Ти!
Як хочеш.
За вік
наперед
майструвала,
як рай, тонувала соборним
і ставила,
опівнічна Княжно! Я сміюсь
над
припадками слав –
я вставав,
де лежали по неусвідомлених правилах,
і вставав! І вставав!
Мені справи нема
до красиво підведених геніїв;
я спокійно дивлюсь —
і кольчужки пряде
і пряде
божевільна
машинка тургєнєвих
на десятки мільйонів маленьких людей.
Всім дивитись! В окалині дрібного трауру,
підрахую міста —
і як груду руду
вивергаю,
як рев, і як сонячну ауру, —
всім дивитись! —
ніким не розділений дух!
Не вогню жаль,
мені із старцями не бути;
як простять мої руки,
ті, які ще мовчать,
як простять мої руки
юнці із майбутнього —
я зривав їх для справ ката і тлумача?!
Покаянна Майстрине! Я тіло Твоє не робив,
може,
гнав за рожеве,
вмісив за останній мій стан;
він важкий, мій набір,
налагодив, трубив і чи не розбив
я
Твій зоряний
іконостас?
VII. Остання глава гімнаста
Леза! леза скрізь.
Об зорі порізаний,
скрипково-тонкий, обірваний,
але не змішаний,
я прилечу до Вас, майстер Берідзе,
але божевільний, з усмішкою.
Мамо, я виріс на декілька тисячоліть,
моя мамо, куди мені Вас посадити? —
я з них виломлюсь в тонкім
і тонке не буде боліть, —
котре мене може судити?
І за те, що не можуть почати,
ходять по мені, мамо,
і запитують — що їм втрачати?!
Мамо! Я не діждусь для Вас людського
рОзсвітку;
власний скальп
передгаданий екс- перемне:
йтиме мій
над усім,
міражами над розвитком,
роздуваючи голови, експеримент.
Що не все,
і що строгість
зійшла в мені вільно
це охоплене нижче
і всі озвірілі
без мене — одне божевілля
Я стою тут
високо
єдина грамота вірчості
добре говорити з рота неба чорного
з вічності
страшно знати
що більше
не зможе ніхто
Та якби тільки те, що
змінити
земний цей світок!!
Мій малиновий розчерк!
в мій вибіг-вмістилище;
волочуть, слинькуваті, для вас
і, сердиті, штовхаючись, нюхають стилики,
і то: «Що людиною є — що все переводить на
фарс?»
Якщо я, як Орган, не воздвигну
огромлене —
хто вони!?
Та умри, мій таланте!
Об’явіть мені
мікроскопічність пощади,
хочу я наперед попрощатись.
В трясці всіх.
Абсолюти.
Салют вам!
! хлопчики —
мій народ!
Моя юність! —
революція душ починається.
Частками вгаданий
зведусь
на бік
я
око Галактики
1980 рік,
Київ
