Як першим цвітом квітнуть каштани,
вони, мов, діти ще малі,
лиш, де-не-де, мов гра омани,
тендітний цвіт в зеленім тлі...
А я дивлюся,їх споглядаю,
вони- окраса, вінець весни,
у свічечках я тих шукаю,
красу манливу новизни...
Коли цвітуть сухі каштани,
останнім цвітом, бо вже старі,
душі моїй вони ,мов рани,
і я, немов, у печальній грі.
Бо незворотнє для нас старіння,
і перший цвіт і останній цвіт,
як марево, як мить видіння:
для нас маленький великий світ...
Та, може, хтось красу помітить,
і недаремно ми цвіли,
бо для каштанів те ж сонце світить,
яким потішитись і ми змогли...
