Скидаю броню з тіла,
неначе із птаха тінь,
і кидаю в прірву часу –
в забуту якусь глибінь,
розкрилися плечі вітру –
вдихаю на повні груди,
цілують мене пелю'стки –
зникає тягар полуди,
вдихаю весну краплинами,
ламаю кригу всіх днів,
дзвенить переливом голосно
у серці оновлений спів,
земля мені шепче тихо
свої прадавні ще сни,
і я – вже не жінка-воїн,
я – просто стебло весни.
