Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Родвін: Завірюха і ведмідь. Казочка - ВІРШ

Виправлено, змінено і доповнено в квітні 2025 р. Весна набухшими бруньками, Прийшла нарешті в зимній сад, Пройшлась замерзлими стежками Й давай скоріш наводить лад ! Сніжок останній розтопила, Земельку щедро відігріла, Уважно глянула на став - Чи є ще лід, чи вже розта́в ? Туманом сивим оповитий, Дзюрчить руча́єм талий сніг - Зимовий час своє добіг... А Дід Мороз несамовитий Ледь зранку хрускає з-під ніг - Він в сплячку бідненький заліг... В прогалині, як перли - квіти... Пробившись через жухлий сніг, Казкові, милі первоцвіти Красуються, як в дивнім сні... Весна ж бо часу не марнує - Від серця всім тепло дарує, І разом з сонцем, з вишини Промінчик простягла  мені ! Зманила в гості теплий вітер, А щоб лунав пташиний спів, Зазвала з вирію птахів : -  Додому час усім летіти !    У рідний край !  Пісні співать !    Концерт в гаю вже час давать ! Одна нахабна Завірюха Веде себе, як хуліган ! Весни зухвала геть не слуха... Танцює зимній свій канкан, Як тільки Ве́сна відвернеться ! Ніяк вона не схаменеться, Хурделить сніг на ніжний цвіт  - Завіять хоче цілий світ ! Та стрілась з вітерцем гарячим - Ой, як же він її обняв !... І ще б лиш трішки - і здолав, Гарячим подихом юначим ! Ледь вирвалася - не спіймать І га́йда в ліс - скоріш тікать ! Метнулась з страху по дорозі, А потім - через бурелом ! І опинилася в берлозі, З ведмедем  за одним столом. - Послухай, друже косолапий,   Єсть діло... Добре дам на лапу...   Берлогу здай, щоби пожить...   Та літо якось пережить ! Ведмідь второпав, хоч спросоння, Що діло вигідне. Зопа́лу Ціну заправив... Ой, чималу ! Й угоду склали... Двохсторо́нню ! То я скажу вам, щоб ви знали І навіть друзям розказали: - Допоки літечко стояло І осінь золотом буяла, В берлозі завірюха спала, По вуха вкрившись одіялом ... * * * Та час пройшов, тепла не стало, Птахи у даль подались, в вирій... То дощ, то сніг... Всі фарби сірі... Ось і зими пора настала ... * * * У темнім лісі, при дорозі, Де непролазний бурелом, У теплій затишній берлозі, З ведмедем за одним столом, Сиділа сонна завірюха, І їй ведмідь бурчав на вухо Щось про угоду двохсторонню... То ж бідненька вона, спросоння Ніяк не в силах зрозуміти : - Про що це він весь час бурмоче ? Ну що ж від неї він так хоче ? І має що вона робити ... ? Продовжував бубніть Ведмідь : - А то, таких як ти я знаю ! Клялась ти щедро заплатить, А як прийшла розплати мить, Шукай-свисти тебе по гаю... ! Вона второпать не могла : - Який ще борг сплатить пора ! ? Ведмідь нахнюпився й ричить : - Комірне час прийшов платить, І краще мене не гнівить ! Бо миттю вижену з двора ! Ти ж бо літо все проспала, Спеки справжньої й не знала ! То кажеш, голова болить ! ? Комірне нічим заплатить ! ? Про що ж ти, миленька, гадала, Коли угоду ту складала ? - Послухай, друже косолапий, Та згодна я... Давай брат лапу... Ось зараз, зараз, розплачу́ся... Лишень від сну розворушуся ! І потихеньку повернулась Та й до дверей... Ледь-ледь дмухнула І двері рипнули, розкрились, А за дверима - білим-біло... - То що ж це я...? Невже проспала ? Он снігу ж бо понасипало... А хто ж у нас тут на порозі, Як вартовий стоїть в берлозі ...? Та це ж ведмідь... Щось я забула... Та лишень мимоволі чхнула, Як тут ведмедя хитонуло, А потім із барлігу здуло... Він вилетів, перевернувся Ще й в кучугуру носом вткнувся ! В снігу́ увесь, засніжив очі, Вже і комірного не хоче... Отут вона все й пригадала - І як від вітерцю втікала, Та й до берлоги як прибилась, Й на літо як тут прихистилась ... Тож підійшла, сніг обтрусила, Клишавого перепросила Ще й гри́вню золоту дістала І у ведмежу лапу вклала Та й провела його в берлогу... Відтак пішла, але з порогу Сказала тихо, на прощання, На вушко, ось таке повчання : - Ти, взимку, в лісі не гуляй І свій барліг не полишай ! Побудь, всю зимоньку, вві сні... То ми й зустрінемсь навесні !... * * * А потім в танці закружляла... Спочатку все припорошила, Галуззя трішки наламала, І вхід в берлогу притрусила, Піднісшись в вись, аж понад над лісом Зчинила снігову завісу... До долу верховіття хилить, Та ще й надривно, й тужно квилить ! А вже за мить, зібравши сили, Вона завіяла світ білий ... Мов сірники, гілки ламає, Зчинився тріск, немов стріляють ! Тріщить похилена осина, Стражда́є зламана соснина ! Зростає куча бурелому Але хурделиця невтомна - Їй, невгамовній, все ще мало - Вже аж до хмар вона дістала, І завертіла круговерть, Всіх налякала, прямо всмерть ! І заревіла, й загуділа, І сонце геть ущент закрила, Світ Божий з ху́ґою змішала, Ще й кучугур понагортала !... Невтомно сипле сніг, щосили ! Шляхи всі - вще́рть позамітала ! І шкоди по́спіль наробила... Ой, та й не трішечки... Чимало... Лиш через три доби стомилась, Ще покружляла і спинилась, Все обдивилась дуже строго Своїм зірким хазяйським оком : - Мабуть гайну я до берлоги, Хоч треба ще було б кружляти... Там спить дружо́к мій клишоногий... Під теплий бік я вля́жусь спати... Диви... А люд який завзятий - Одазу ж взяв до рук лопати І чистить старанно дороги !... Та ще завію... Ради Бога ... Микола Кицун 07.12.2023 - 21.04.2025 р. Фото https://st.violity.com/auction/big/auctions/89/1/91/89019194.jpg