Вона втрачала все своє життя,
Згортала спогади з душі немов це шрами.
І кожна тінь, мов дивне відчуття,
Боліла так, немов відкриті рани.
Та вона вірила — нехай без слів, та свято,
Що він — її, хоч долі й розвели.
Аж поки вітер не приніс крилато,
Що в нього інша... інші вже світи.
Вона мовчить — ні крику, ні жалю,
Лиш шепіт зради бігає по шкірі.
В її очах — змарніле «я люблю»,
А в серці — слід від втрати й недовіри.
Колись була — мов ніжність у росі,
Мов квітка, що цвіте в яскравім гаї.
Тепер — мов хрест заплетений в косі,
Вона мовчить, бо більше не чекає.
У снах — весна, у дійсності — зима,
У дзеркалі — лиш тінь колишньой себе.
Вона вже знає, що таке «сама»,
А може їй самотності не треба?!
Світлини блякли — мов чужі життя,
Де посмішки — минулі вже моменти.
А дотик щастя — більше не буття,
Лиш спомин, що давно згорів дощенту.
Вона все йшла — крізь тіні та дощі,
Крізь голоси, що кидались камінням.
Несла в собі уламки у душі,
Де віра — не словам, а вже молитвам.
І хоч розбите — кожне «ще люблю»,
І хоч його ім’я — тепер в минулом,
Вона себе зібрала із жалю,
Хоча й крихку та силу вже відчула!
