цей світ гуде мов скло текуче
трамвайним скреготом змії
й ми під сукно всі сни свої
жбурляємо немов із кручі
в під’їзді шепчуть між собою
окурки днів як цигарок
чеканимо крізь них свій крок
і насолоджуємось грою
як в серці місто з мертвих вулиць
зректись від себе не дає
бо під сукном життя своє
живе прийдешнім і минулим
ніхто ж не бачить сам як тліє
забутий в сьогоденні снів
як ніби сам того хотів
зробитись підсукняним змієм
***
