Добрий друг від Бога
Два сусіди подружились,
Дуже близькі друзі стали.
Якось-то розговорились,
Таємниці відкривали.
Петрик – менший, в другім класі.
Другий – вчений муж, професор.
Мали спільне друзі наші:
Засідали, мов конгресі.
Петрик другові признався,
Що не був сьогодні в школі,
А охоче він катався
І натішився доволі.
- А чому це, любий друже,
Ти зі школою не дружиш?
Видно, що тобі байдуже
І за нею ти не тужиш.
- Ти вгадав усе до краплі.
Ця табличка вража – сниться!
Ноги в неї, наче в чаплі,
Б’є мене і веселиться!
Я втікаю, спотикаюсь,
Вже, здається, край – без сили!
Все! Кінець! Я задихаюсь,
Ноги, наче, підкосили.
Мокрий вранці просипаюсь.
Знов не вивчив я табличку!
Що робити? Та збираюсь…
Замість школи йду в тепличку.
- Що там робиш стільки часу?
- Колі я допомагаю,
Йду напитись з бочки квасу –
До полудня дотягаю.
- А що кажуть мама й тато?
Не запитують щоденник?
- Справ у них своїх багато,
А я, з виду, хлопчик чемний.
Звідки мама буде знати?
Звісно, друг ти і не скажеш.
Не довідається й тато.
Щось придумаю, все зважу.
- Хочеш, Петрику, розкажу,
Що дало мені охоту?
Як я з’їв найкращу кашу,
Зразу взявся за роботу.
Як ось ти: не вчив табличку,
Мав в щоденник «одиницю»
І собі я взяв за звичку –
Полювати синю птицю.
- Де вона? В полях, чи в лісі?
Можу я її зустріти?
- На горищі, в стайні, в стрісі:
Я туди ходив сидіти.
- Щось тебе не розумію.
Ти кажи мені простіше.
Бо, як ти, я не зумію.
Вчений ти – тобі видніше.
- Ось, як ти, я не навчився,
Те, що задано додому.
Сів за парту, причаївся.
Вчитель кличе по-одному.
Ось моя настала черга.
Йти було так дуже важко –
Я зігнувся, як кочерга,
Тілом бігали мурашки.
Як по-правді, то злякався,
Аж не слухались коліна.
Щось казав і заїкався –
Став язик, немов поліно.
Всі сміялися досхочу,
А мені – великий сором.
«Більше йти сюди не хочу:
Ця наука – чисте горе!»
Думав з сумом, у скорботі,
Повертаючись додому:
«Краще може на роботі,
Ніж у соромі такому?
Два по два, то є чотири!
І вставати треба рано.
Буду я тягати гирі –
Чемпіоном світу стану!»
І шукав, як ти, сховатись,
Як то кажуть, сачкувати.
Не хотів я признаватись
І про те не знала мати.
Заховався за хлівами
І «заглибився в науку»…
Не чекав так скоро драми.
Раптом хтось схопив за руку.
То, звичайно, моя мама.
О! Березова та каша, –
Мама щедро пригощала,
То рятівниця є наша.
Знову я пішов до школи,
Знову там мене питали.
І сказав собі: «Ніколи
Не прийду, аби ви знали!»
Вже ховався я у сіні,
Трохи дальше там від дому.
На деревах білий іній.
Я – в кублі, в хліві чужому.
Через дірку бачив небо,
Мріяв птахом там літати.
«Що ж мені для того треба?» -
Мушу десь я розпитати.
От купив собі газету.
Намагався прочитати:
«У – чи – тель – ска – я газета» -
Ця вже мусить певно знати!
Прочитав я заголовки.
О, то лихо! – Все про школу.
Стало гірко і неловко…
Скинув я її додолу!
Дивно дуже приземлилась
Перед Машкою, козою –
На сучечок почепилась,
Ніби, хтось її пристроїв.
Враз, зайшла бабуся Таня,
Щоб козуню подоїти.
- Що ти робиш, люба Маню?
Як це мушу розуміти?
А коза дивилась пильно –
Ну, прямісінько в газету,
Мов читала неухильно:
«Розкриття його секрету».
- Ой, Параско! – загукала
До сусіди баба Таня –
Йди подивишся, щоб знала
Й не скажи, що набрехала!
- Що там скоїлось, сусідо? –
Прилетіла враз Параска.
- Будеш нам ти перший свідок:
Вчена кізонька – не казка!
Подивися, як читає,
Очі водить за рядками.
Ось газета… і хто знає…
Ще й товста – із сторінками!
- Зачекай, і я побачу,
Що коза твоя читає.
То для школи щось неначе,
І чому це вибирає?
Враз ця байка облетіла
Всю округу блискавично,
І малеча захотіла
Вздріти кізоньку незвичну.
По одному йшли до стайні
І з козою розмовляли.
Хочуть знати все детально.
Та – мовчить, що б не питали.
Цілий день коза в облозі.
Хочу злізти – хтось приходить,
Знову гості на порозі!
Вийти звідси – не виходить!
Враз, з’явилась баба Таня
І козу свою замкнула.
А душа моя до рання
Ока в страху не зімкнула.
Пацюки і вражі миші
Воювали, шкряботіли
І, здавалося, в цій тиші
З’їсти бідного хотіли.
Реготав Петрусь, аж трясся,
Живота тримав руками,
Наче била його трясця,
І вигукував: «Ой, мамо!»
- Стукав чоботом по стінах,
Нявкав, наче наша киця –
Та усе було без зміни.
Думав: «Як це закінчиться?
Та коли ж настане ранок?
Я ж бо вчора не обідав.
Тільки з’їв ото сніданок –
Не лишилося і сліду!
То ж, коли відкриють двері,
Я тоді втечу вже звідси.
Що було в нас на вечерю?..
Досить вже! Лиш їсти, їсти!»
Що робити? Закричати?
Люди сплять давно в окрузі
І тоді всі будуть знати:
Й вороги, не тільки друзі.
Намагався я заснути –
Сон не хоче мене брати.
Їжу – сил нема забути,
Ноги стали замерзати.
А за маму – я забувся.
Страх великий перебула,
Як додому не вернувся, -
Скрізь бігом, вже й ніг не чула:
І у школі, і в лікарнях,
І в міліції шукала.
Ноги збила свої марно,
Сльози в горі проливала.
- Цілий місяць він не в школі! –
Каже вчителька суворо -
Розгільдяй! Уже доволі!
Не приходите на збори.
- Ви пробачте, я працюю
Кожний день на трьох роботах,
Бо одна дітей годую
Важко, в праці і в скорботах.
Ну, простіть ще раз, благаю.
Він розумний – то дитина.
Лік для нього свій я маю –
З нього виросте людина.
Ось, як тільки просвітліло,
Думав: «Як розряджу горе?»
Обмізковував це діло:
«Подоїть козу – не сором».
Взяв за дійок і – до рота!
Раптом та коза метнулась –
Я упав в її болото!
Та – рогами замахнулась.
- Ой, не можу! Ой, тримайте! –
Там Петрусь качався з сміху –
Дійок брудний в рот запхати –
Ну, оце так є потіха!
- Закричав я з переляку,
Став невинні двері бити.
Хтось тоді проходив шляхом:
Поспішив, щоб відчинити.
Я – заплаканий, голодний,
Подзвонив у двері наші.
Брудний, в сіні і холодний,
Вже готовий був до «каші».
Мама – плакала, аж схудла.
І мені вона зраділа.
Мама в мене дуже мудра –
Прут у руки і за діло,
Щоби вибити всю дурість,
Що до мене причепилась,
А натомість стала мудрість
І зі мною подружилась.
Після каші «з різки, з перцем»
Довго я не міг сидіти:
Не боліло мені серце,
Не сміялися вже діти.
Раз мені матуся каже:
- Сядь отут, мене послухай.
Те, що робиш, діло враже…
Слухай, голову не чухай!
Богу вірю я і тато.
Він – Отець наш, що на небі.
Милостивий Бог, багатий,
Дасть тобі усе, що треба.
Ми не маємо нічого,
Щоб було воно не Боже!
Не боятися Святого –
Діло грішне і негоже.
Пам’ятай же, сину любий,
З роду в рід, повір, ніколи
В нас не був, хто гульки любить
І ховається від школи.
Не було у нас п’яниці,
Брехуна і лежебоки,
А ні злодія, ні вбивці,
Ні курця, гравця у покер.
Богу все відкрите й серце.
Всі думки Господь читає.
З Ним ти будь завжди відвертим.
Те, що думаєш, Він знає.
Всі твої бажання, сину,
Відкривай Йому щоденно.
Дасть Він мудрості і сили,
Все щоб знати достеменно.
В Бога ти проси водіння
І Його Святого Духа
Та на все благословення,
Щоб Його лиш слово слухав.
Все роби на славу Божу
Всім життям своїм, руками.
А язик – за загорожу,
Не дружи уже з гріхами.
- Ну, а тато не сварився?
- Не вернувся з фронту тато.
З Богом я тоді зріднився,
Став же вчитися завзято.
Був Господь мені за тата.
Я шукав Його поради –
Спілкувався з Ним багато,
Не шукав чужої ради.
Все, що роблю, винаходжу –
То лише на Божу славу.
В Ньому мудрість я знаходжу –
То Його усе – по праву.
Бачиш, осьде, у куточку
Я пишу: «На Божу славу».
Так – на кожному листочку.
З Ним берусь за кожну справу.
Сів, задумався товариш –
Десь були думки далеко…
- Ти чому мене не свариш?
Мудрий ти, мені нелегко.
- Це вже добре, совість мучить.
Бог все бачить, тебе любить
Всіх, хто просить, того учить.
Лінь твою Він враз погубить.
У дворі Петрусь завзято
Віддавав всю славу Богу,
Бо було у нього свято –
Вибрав він нову дорогу.
А на серці радість, легко –
Бог звільнив його від страху.
Хитру лінь прогнав далеко,
Знав: не дасть вже більше маху.
Раптом, діти, з щось подібне
З вами трапитися може,
Знайте: Слово Боже вірне
І Воно вам допоможе.
Наш Ісус Христос – те Слово.
Гріх забрав Він на Голготу.
І прийде вже скоро знову.
Тож віддай Йому турботу.
Ти відкрий своє серденько,
Запроси мерщій Ісуса.
Поклонись Йому низенько
І Його лиш голос слухай.
Поведе тебе краями
Щастя, радості і миру
І завжди Він буде з нами,
Бо усіх нас любить щиро.
