До вагону метро столичного
Наші душі юрба затиснула
Без дистанції без граничної,
І без сорому, і без долі.
Безпорадно блукав обличчями
Погляд карих очей батистових
У буйно́вищі у містичному,
Ніби вихід шукав на волю.
Я об нього спіткнувся поглядом –
І по спи́ні морозним подихом
Чи то струм у нейронах стомлених,
Чи любов, що її боюся.
Достеменно зарані знаю я:
Перша зустріч – вона остання є,
Якщо навіть на її станції
Я за нею услід зірвуся.
Як не випаде заблукати нам
Серед людоподібних атомів,
Якщо станем на ескалаторі
Ми, немов на рушник весільний, –
Все одно ми – із різних вимірів:
Вона вільна у своїм виборі,
Я ж останню свободу виміняв
На безпечне життя спокійне.
Нас юрба із підземки вистрілить
У шалене життя розхристане.
Пішаками, а не шахістами,
Ми живе́мо на цьому світі.
У вагонах метро затиснутим,
Не дано нам пізнати істину:
Щоб на цій шахівниці вистоять,
Варто вічним пори́вом жити.
Квітень 2025 року
