Я йду не вгору, а вниз, з згори...
Там ,де запалює зорю вечір.
Там у смутку стоять явори...
Сниться їм літо - співи лелечі.
Тиск скаче в мене, то вверх, то вниз,
Потрібно трішечки відпочити.
Буває, як в погоди каприз...
А хочеться на світі ,так жити.
Один звик лежати на печі,
Нічого увесь вік не робити.
Їсти свіжий хліб і калачі,
Не думає, як на світі жити.
Повертаюсь з далеких доріг
Йду, там, де старість сидить на лаві.
Жовте листя падає до ніг,-
Догорає, як літо в отаві.
Я йду в рідні края, додому,-
Щоб зустріти , тут зиму край вікна.
Вклоняюсь я дубу старому
Панському саду, де липа княжна.
Я йду вже у золоту осінь,
Вітер ронить з жоржини пелюстки.
А душа зорить в небо просинь,-
О де ж ви, де ж ви є, мої роки?...
Вже вечір... сонечко низенько,
Час сиплеться крізь пальці, як пісок.
Немає ні батька, ні неньки...
Двері закриті на ключ, на замок.
Вслухаюсь шелест листя дуба,
Так хочу рідний голос почути.
Стара грушка стоїть до зруба,
Хочу на ній спів пташки почути.
Вже окутав день - вечір сивий,
Падає дощ намочила взуття.
Мурчить сусідський кіт лінивий,
Згадую ,як за ним бігало дитя .
Ще вчора у рушниках хата
Мама пекла , як сонце хліб святий.
Шинку, колбасу вудив тато,
Тут Сміх дитячий линув голосний.
Прийшов Великдень - свято паски
Вдягнулась у вишиванку весна.
Дзвенять дзвони у божій ласці,
Щоб славити воскреслого Христа.
Біля хати, вже сад постарів ...
Ялунька, грушка, слива та вишня.
Враз ,цей світ для мене ,так змалів ...
Згадую я свята - дні колишні.
Душевно! 
