Я весною зерня́та пшеничні у землю посію,
прополю поміж сходами згодом бур’ян і траву,
їх у холод теплом свого серця палкого зігрію,
бо інакше – навіщо у грішному світі живу.
На смачний коровай запрошу і рідню, і знайомих,
і гостинно для друзів найліпші плоди я зірву,
і усіх почастую, ще й дам із собою додому,
бо інакше – навіщо у грішному світі живу.
Заведе́мо пісень про рушник і далеку дорогу,
чорнобривці, калину і долі тяжку булаву,
що усіх супроводжують нас із дитинства порога,
бо інакше – навіщо у грішному світі живу.
На безкраю любов свої струни душі налаштую,
як востаннє злетіти в безмежних небес синяву́,
і близьких обійму, і онуків малих поцілую
і образи прощу, і забуду життя куряву.
Буду вічно світами далекими я мандрувати,
пригадаю усіх і усе, що було наяву,
ясенову діброву, стежину, де жде мене мати,
і відкрию буття цього вічного но́ву главу.
08.04.2025
