Колись твій світ робили кращим люди,
Тоді ти ще наївно вірила в ЛЮДЕЙ.
А зараз вір не вір, а не втечеш нікуди, І що б втекти від них рахуєш в днях секунди.
Я не люблю собак, але їм більше вірю.
Люблю котів, вони хоча б тобі не брешуть,
Не удають на вигляд що для них ти ніби ок.
Погладиш, а йому не до вподоби?! -
Одразу ти отримаєш урок.
Наочно, у вигляді червоних шрамів.
А люди, люди роблять із під тишка, Замилюючи очі, і словами, та й вчинками, буває ще й таке.
А потім раз і чуєш ти вже інше, і вже по іншому сприймається усе.
Твій світ уже не твій, і не твої це люди.
А шрами ті в середині не видно, і ти мовчиш, але тобі болить.
А як що ж раптом ти сміливим станеш, і скажеш що тобі воно сльозить,
Тобі розкажуть : то ти все придумав!!
Або не треба було вірити в людей!
