Не такі, якими ми були пів віку тому,
Ми інші. Зовсім інші люди.
Я відчуваю у собі невід'ємну втому
І жах, який наскрізь проник у мої груди.
Колись ми лікували душі у театрі,
Наповнювали серце чистотою.
Відтепер не спроможні й психіатри
Нас познайомити з собою.
Уже сповна отруєні війною:
В крові не кров - повільний трунок.
Та ще ми вщерть наповнені жагою
Відчути на губах жаданий поцілунок.
Чи ми впізнаємо свої обличчя?
Чи зможемо іще життю радіти?
Впадати в відчай нам не личить,
Блаженних Богом не спинити!
Не втратьмо віри! 
