Від Ліхтенбергу до Тегеля ( із творів мого товариша)
Я знову кинувся пам`ятью геть. У Берлін 2008 року. Я читав там свої тексти. Відтак запросили на форум у Ганновер. І, на вокзалі, в очікуванні поїзда, надибав дівку. Верніше вона сама стояла вже поруч. Була освітлена туманом люмінесцентних ламп, холодним, блакитняво-білим. І сама вона здавалася такого кольору.
– Сумуєш? – попала вона в царство самоочевидного.
Втеча від дійсності очікування ще шести годин смикнула мене. Я згорнув «Западню» Еміля Золя. Сунув книгу в свій кейс. Прокотив його на коліщатах трохи пероном. Стук-стук-стук… Її підбори йшли поруч.
– Може, – сказав я не зупиняючись, – трохи вип`ємо?
– Можна, – голос білявки дещо засіп. І вона сховала запалену цигарку в кулаці.
Біля кіоску я подав їй кухлик гарячої кави. Всипав туди дві ложечки цукру. Помішав своєю рукою.
– Бітте!
– Данке.
Ми – дві абсолютно різні людини. Дві особи, які ще не знають, як підступитись один до одного... Але поспішають змінити ситуацію...
Тож ми випили ще по два коньяки. Маленькі швенкери, але дорогі. Стало веселіше… І, якось опинилися у Ліхтенберзі.
– Ходім до мене! – пирснула вона. – Тут усе мертве.
– Далеко? У мене, – хотів я дати задню, – не так багато грошей… На таксі…
Я прикинув ще 50 євро. На потязі – десь 10-20. Плюс на двох…
– Пусте. – наче збиткувалася вона наді мною, – можна й пішки… Тегель.
Як відомо від Ліхтенберга до Тегеля шлях не близький. Особливо пішки. Але, ми рушили. До трамваю ще посміхалися. У метро сиділи тихо, наче незнайомі. Потім знову йшли, але вже обійнявшись. Вона, ця драна кішка, вже й не йшла, а висіла на мені. Не роняючи й словечка…
Я власними очима стежив за цим духовним розкладом. Я наче знову, як колись у Харкові, душив свої чесноти. Душіння – то найдовше вбивство, яке знає світ… Втім, у Харкові я чогось прагнув. У Берліні робив помилку… Тому й ненавидів себе…
Я вмію писати. Писати про будь що, легко… Але… Легкість завжди оманлива, а в моєму випадку тим паче.
У Берліні, поки що, думав я, дівкам треба таких, як я… У ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялися фасади… І раптом пішли страшні й занедбані будинки… Невже я повертався на Клочковку…
