Ти розстелиш вранці небо над землею, що дрімає
Для всіх тих, кого немає і для тих, хто спить де-небудь.
Щоби ті, хто завжди поруч і щоб ті, кого ти знала
Разом темряву прогнали, стали ближче, ніж учора.
Подивись, все дуже близько: наші звичні п'єдестали,
Смерть, що так і не дістали, зірка, що раптово низько,
Несподіваність питання, три браслети на зап’ясті.
Добрий день, північне щастя! Переказуй-но вітання.
Відлітаєш, відлітаєш крізь віки і краплі солі,
Нерозкриті парасолі. Втім про що я? Ти все знаєш.
Про надію, що тримала, нас у мріях і долонях,
Де ж ви, сутінкові коні? Де слова, яких замало?
Затихає, як молитва, ніч в застудженій квартирі
І ми, як мішені в тирі, вічні спогади про битву.
Розповзаємость, як слово: навмання і гордовито,
І зітхаємо “Якби-то”, щоб зустрітися ізнову.
Ти проводиш таємницю через сни і перевали.
Чи невчасно віддавала? Чи спустошено скарбницю?
Так звільни собі дорогу. Саме час, щоб вибачати.
Ось кінець, а ось початок. Що ж, вітаю, босонога.
То ж навчи і нас радіти, зберігати, що саджали.
Як багато ми бажали задарма, неначе діти.
Ми виходимо на простір. Ти незвично досконала.
Пригадай чого не знала. Ти повір, бо це так просто.
На губах неспішно тане присмак сажі та причастя.
Розскажи, північне щастя, що чекає за туманом.
Недосказаний світанок? Знову сорок друга осінь?
Потім що? Розберемося. Здрастуй, сонце, добрий ранок!
Зворушливо про сьогодення. 
І десь здаля оптимістично! 
