Давай зачинимо віконні штори –
І я тобі тихенько розповім
Стару легенду: жив на світі Морок
У закапе́лку темнім і глухім.
Вночі над світом панував той Морок
І темрявою місяць затуляв,
Але ховався у глибоку но́ру,
Коли займалась вранішня Зоря.
Одного разу, на свою невдачу,
Тікаючи від перших промінців,
Він обернувся – і Зорю побачив
І від краси її ледь не згорів.
Та мить єдина опалила очі –
І закохався Морок у Зорю…
Відто́ді мріяв-марив він щоночі,
Як бачить знов обра́ницю свою.
Та очі вже не бачили нічого,
Бо, на Зорю поглянувши здаля,
Осліп навіки від кохання Морок
І в закапе́лкові своїм закляк…
Зоря ж про те кохання не дізналась –
Так само, як до того сотні літ,
На небосхилі вранішнім займалась,
Вражаючи красою всенький світ…
Убік відсуну штори на світанні –
Хай смуток разом з мо́роком мине.
Щасливий я горіти у коханні
Щоразу, як цілуєш ти мене.
Березень 2025 року
