Недармо ж нас індійський елексир, З москви привезений, примушує співати! Бо, як в душі панують злагода і мир, То можна це в якійсь гармонії віддати. Але, як ні – то вилізти на дах, Де розуміють хмари мої думи: Стояв би так з антеною в руках, Ловив для когось там ефірні шуми. Там я кричу, і б'ю себе у груди За все, що в них живе чи не живе, А на землі волають якісь люди: В них теж гармонія і стогне, і реве – Така, що свої сонячні цимбали Розбив би сам, як реєстровий біг: Багато є речей, котрі себе не знали, Допоки я, допитливий, не запитав про них! Ото, Гармоніє, хто-небудь з марних квітів Вінка собі на голову сплете, Та в боки візьметься: оце, мовляв, я витів З нічого інщо! Ох, співатиму й про те, Найпотаємніше, бо всім воно цікаве: Він скаже згодом: Сим я переміг Себе самого! Син своєї слави Немарної втопився у витівках своїх Як в морі египтянин. Линеш, пісне ( ти – величезна слів богосім'я ), – І не страшне тобі кохання кровозмісне, І не боїшся, що кривитимуся я. Хто ж невдоволений? Чи вчора, чи сьогодні Благав її пробачення, щоб вирушити вдвох До центру Всесвіту, де сили надприродні Сидять, закуті, в зоряній безодні – Там знов я опиняюся по спробах багатьох; Дивлюся де земля; аж 10 літ потому Почався дощ: вона підходить до вікна, Й твоїм очам відкриється, страшна, Вся правда в блискавках: гриміло слово грому, Та я забув, які шляхи додому, А світ – напружений для гри, немов струна. Криві! То що ж? Мій розум розчарує Всі пожадання жадібних очей Тим, що словами розпачу змалює Вже їнші обрії. Тут мовить хитрий Одіссей: На світі є таке, що нам не дано, А лиш належить заздрісним богам. Та справедливости, здобутої нерано, Я навіть їм нізащо не віддам. – Чи й Одіссей не має права Взувати в сталь свою п'яту, І чи блищить для того слава, Щоб осявати глупоту? Ні, їй належить осявати Лиш те досвідчене чоло, Що прагне лиш одного: тверезо міркувати, Про спільне благо повсякчасно дбати, Лишень за правду завше виступати, – Й тим паче собі слави здобуло! Отож, як ні – поплинемо без вітру. А чи не ліпо, коли мову поведу, Як Олександрові отому, бувши хитру, Було прославитись на чудському льоду? Він дивиться: он суне грізна лава Уславлена, залізна й наречена свинею. "Здається, й сам Ахілл тікав би перед нею, Що розсуває гори славою своєю",– Подумалось, – "А проте – що є слава, Що з нею носиться народня розбуркана уява? Брязкучий блиск і полохлива хвиля, І марноти розплетена коса ( В неділю завтра матиму дозвілля Про це подумати ). Однак, яка краса! Аж на лоба мені впала несподівана роса. Се – я від неї бороню вітчизну милу, Ото ж вона, що в тлумищі людей Ховає за собою свою силу, Як забобони – логіка речей: Перед красою радо б я схилився, Цій силі б я охоче підкорився, Якби не знав, не люди! Я гадаю, сила Теж має славу одинокого вітрила На явищі краси. Сповнімося ж завзяття Та поб'ємо тепер ворожу силу, браття! Нехай хизується й боїться крадькома – А ми ж бо знаємо, що Бога в ній нема". * "Бо її не здобудеш оралом! Як об кремінь кресалом, З усім своїм пророчим шалом Вдаряють в струни наші солов'ї ( З них Боян найславніший ), а де яка іскра впаде – То вже знають наперед; За мить одну людська розбуркана уява Заквітчує, ставить і палить її, – Подумалось, – А проте – що є слава? Лиш вдарять в струни наші солов'ї – І вже людська розбуркана уява В усій красі побачила її: Сам Біг, надівши мідні рукавиці, Дає потиличників нашим солов'ям: Вирує небо, скачуть блискавиці, І слава знов належить небесам". * Як пишеш, друже! Я так не зумію, Хоч маю теж таланта золотого – Такого, що немов собака скаженію, Коли подумаю, що все це через нього. Чи сонце, чи місяць – буває, крутну – І наче цілий світ кумедно послизнувся, І гук небес обурений почувся, І власну смерть я бачив зовсім нестрашну. Ото, якби ти жив сьогодні, Коли доба отак, мов папороть, розквітла – Були б твої пісні за оплески Господні Оцим ось пошукам за швидкостями світла, Щоб заохочена вона, а вже змарніла й витла, Стрибнула до небес – а звідти до безодні. Тому ви, сили мороку, залишитесь голодні. А я б – війні все людство присвятив. Серця б роздмухував, та сипав їх на лоно Творцеві – хай скаже слово оце для віків: Ну, все! Доспіло гніву гроно! Побачимо, чи й світ йому доспів: Мовчатиму Я – та нехай сам за себе говорить мій гнів! Нехай же вдячно дивиться захекане Вселання, Як ти своїм зеленим, а я тут чорним маєм Махаюякуміючи – сумлінно таки дбаємм За щось таке, як просто віршування. Що ж? Ми співці обидва щирі, Ділімо славу хоч на всіх: Ти вже давно там в вічнім мирі, А я свого не спостеріг. Ще дві чи три забити палі Для віднародження на Сонці; Ще дві-три жертви досконалі Всесвітній визвольній війноньці. * Казав один: "Я в гумових чоботях Ходив би все життя, й не думав де святе Й де грішне. Але ось: чи не до смерти потяг Пожира мені серце – й співає про те? Як довідатись, люди? Та сила, що мучить мене, Сильніша від кохання в день зарплати: Ні добрий глузд її не може подолати, Ні страх, ні віра в вічне, і в гарне, і в смішне. Попри накази і перестороги На землю-матінку поставлю босі ноги". Отак і ти, душе, страждаєш! Просто впріла, Бо вже близенько смерть, як віла біла, Котра ламає всі в'язниці, як оцю. Будь мужній, друже! Смерти не боятись, На виклики її не озиратись Вкради у неба крихітку терпцю. А він – помер. Не знаю, чи доречне, Народе мій заморений. А ти? Хіба не гідне все, що правильне й безпечне? Будь мужній, бо далеко тобі йти! * "Доби хода мені не до вподоби: Недобрики придбали буття і майбуття, І в сутінках підземної жалоби Бідове зло обмацує підвалини життя. І навіть той, хто міг стояти вічно, Не знаючи коли його штовхнуть, Так саме падає – й занурюється в суть, Що це є послідовно й педантично". Але! А хто ж опише й перепише Всі звичаї печерної доби? – І хроби сумніву гризуть все веселіше Й журби дуби, і радощів скарби; І навіть я бажаю божевілля Як злодій, що не знає де він є – Лиш пам'ять, покритка пекельного похмілля, Ховає очі: знаємо, де тут похмілля моє. У веремії книжного кобзарства Личина є сумна і неповоротка: Суворий осуд всякого штукарства І остаточне слово, мов зі словника. Чи вже я божеволію? "Еге ж Хоч є коли – нема про що співати?" І вбогу страву кинуто крізь грати: "Не бійся, дурню! Завтра ще не вмреш". Неправда це! Ні пекла, а ні раю, А ні байдужих дурнів не боюсь. Коли отак от потемки й сконаю, То з себе й сам, як дурень, посміюсь. А ти, надіє? Геть би вже летіла. Чого сидиш, мов ґава, під вікном? Може, моя колись таки могила Все ж увінчається безсмертним бур'яном? Гай-гай, я не здивуюся тоді, На світ погляну пильно і уважно: Думки біжать, мов кола по воді Де вмру, де не живу, й де мрію неприсяжно. * Мов хмара тінь, себе я кинув На спрагу мертвого часу: "Уздри на те, як я загинув, Земну помножену красу!" Руками снів, знаменами чудес І спалахами віщих поцілунків, І золотими криками небес Над кров'ю літ грабунків-подарунків Вітай, новітносте! Кого в тобі вітаю Всіма чуттями? На морях краси без краю Свої поразки мальовничі впізнаю – Люблю їх. І над ними владу розгортаю: Грядущим звитягам війну обіцяю, За наше здоров'я страхіття минулого п'ю. * Здоров єси, як ти Антонич. Гайда по дію світову! А я помалу хоч розгонич – Не ряски теж, і оживу. Сказав колись: порву коріння, Здобуду в мандрах ремесло. Он сьогодення баговиння Яким мистецтвом розцвіло! Нехай цвітуть і наші весни, Як наших мрій святе письмо – Побачимо, чи буде нам почесне, Що втретє вже по славу ідемо. Антонич: Нема ні ліри, ні сокири В діброві зоряних подій, – Лиш одинокий символ віри Стоїть в оправі золотій, Щоб живописцям любострастя Забити в лоба біль-дебіль Немовби цвяха, най вам трясця – Літа спливають, мов кисіль: Цвіту забутим прометеєм В своїй незбираній журбі, Вже й ямби плутаю з хореєм – Ти тільки уяви собі. Будь мужній! Бачиш ті намети? То ж я не сам сюди прийшов, А всі закоханці й поети, Що проповідують любов. Антонич: І тільки кліті і печаті Дитяче плач, а не начал Життя габи багатті ж – і тяга ті Блага за нужджу назагал. А тут – грабарв на сонці баговиння Й та пара наслідків того, Що не тримаємось коріння І ніц не маємо свого. Буду! * "Обшир ночі, сон без сну, Як не вмру, то подолаю. Шлях свій темний дотягну До обіцяного краю". "Який твій шлях? Нема такого шляху! На ньому спроневірення самі. Розіб'єш онде смерти черепаху – Коли розіб'єш смерть мов черепаху, Ще глибший морок знайдеш у пітьмі". Похмура осінь гупає у скелю: Нестачі й сльози, холоду віки! "Я спав, я впав! Оце, морські вовки, Такий барометер, що падає на стелю". – І звично вже – назад через пустелю Тягну думки розхристані і друзів кістяки. * Такого самого безглузня Перегорнув, як засмальцьовану сторінку. Ти вранці, голово, була як дум небесна кузня, А ввечері – як пекло в найгіршому відмінку. І, дуже часто прокидаючися уночі, Я чую розмови сторонніх про людську натуру: Вони – то жартуючи як копачі, То замовкаючи заради перекуру, А я – то сходячи нагору вище й вище Постати перед Батьковим лицем, То прийде мати з холоду: "Поспи ще", І знову сперечається з рогатим копачем. * Думка про гроші. Кажу вам правду: щастя не в грошах, А навпаки – бо гроші там, де щастя. Наразі прагну ( й хай це мені вдасться ) Любов до вас втопити у віршах, О гроші мої! Ви матерія грішна, Але й світ небезгрішний: багато нас, грішних людей! Моя душа зітхає теж невтішна: Маю вдосталь поезії – чом же не маю грошей? Однак в поезії знайшли собі дорогу Всі щонайліпші людські почуття, Щоб, нашу дійсність перетворюючи вбогу, Підносити свій голос над буднями життя, Й правдиво свідчити: які ж вони, ті будні І туманні, й холодні, й гарячково бліді, Виснажливі, криві, безглузді й многотрудні, Й такі незатишні й сумні, як ночі в грудні: На роботі і вдома, як риба в воді, Сидячи, зубами скрегочемо й цокотимо; Вийти надвір боїмося, бува цілу ніч не спимо; Й як сон довкола все непевне і таємне, Блукають скрізь вовки й болотяні вогні, – Аж навіть у віршах ворушиться щось темне, Як не осяяно їх сонцем зарплатні. Воїстину: життя страшне й жахливе, А без грошей воно вже й зовсім неможливе. Пояснення: Дні зарплатні! Ви потрібні мені. Хай буде вас, як днів життя, багато! Хай кожен день життя справляємо як свято, Відкинувши всі клопоти земні. Танцюйте! Ми працюємо горливо і завзято – Хай горнуться до нас всі радощі земні! * Всеосяжна ганьба обернулась на всі свої поодиноки. Бачиш любов як сторінку задублих за ніч дієслів. Загрузли в мороку святоші і пророки, Пропали дії привидів та справи чаклунів. Натомість небо молоде, дзвінке й високе, Мов на щиті, на ньому зобразив Вже інший світ своє завзяття гострооке: За обрій гони дум, наук стрімкі потоки, Отари й череди пасуться свійських див, Плодяться й множаться життя людського роки; А люди – як дуби, а літ, як жолудів Не лічать; не ламаються й не гнуться, Під тягарем турбот танцюють і сміються; У затінку дібров – ловитва реготух, Стихійні радощі й розбійницькі наскоки; Вилазить високо на гору спраглий дух, На подвиги самотности та зоряні уроки. Побачивши, Господь благословив Шляхи та звичаї зображеного краю, Я теж його по всіх світах шукаю: Могутній степ, і море, й сонця огнеспів. Будуччина! Шукати, не чекати! Коротше кажучи, відкинься від дівчати, Що пориваєшся ото вночі і вдень Нових пісень про нього зачинати – Болять нам вуха від таких пісень. Майбутнє! Пошкодуй себе і нас! Літам на полі там летять краї на зміну. Люби в майбутньому себе, люби свій час, А я нехай від тебе відпочину. "Далекий лет, світів зелений рій! – Як же мені, зеленому від моху, Чи полюбити, чи покинути оцю свою епоху, Що є така, як на болоті чорторий? Старе вино точитиму потроху: Чей, вистачить на творчий неспокій, – Довіку проклинатиму епоху, Що є така, як на болоті чорторий: Щовечора вилазитиму з льоху, Дивитимусь на сонце, мов сліпий, Тоді на себе і на всю свою епоху, Що є така, як на болоті чорторий, І знов казатиму: "Я був притулком моху, А став такий, що боже мене вбий! * Дивіться: в цьому шлангу цього агрегата Є таки тріщина! – Отож бо через неї Працюючи, він страчував, дівчата, Частину сили розуму своєї. Так ніби сльози падаючи, крапельки мастила Барвисту гру творили у калюжі, А ми – як ті філософи або робоча сила Благословляли ( неоднаково ) байдужі Те явище прекрасне і злиденне, Що в нім дві сти: рожеве та зелене Встановлювали й рухали межі панування. І я сказав: не миряться і в мене В моїй душі розумне сподівання З ентузіязмом, прикрим лицарем кохання. * У мене в жилах не моркв'яний теплий сік, А з льодом кров. Не бийте, схаменіться! Бо я таки не простий чоловік, А чоловік мислитель і провидця! Отож, дівчата, я вам розповім Таке, чого ніколи не бувало: Ніколи ще так серце не співало, Як те розбите щойно за вироком моїм. А я без нього – гай і коровай Без жодної пташини і калини. О легковажно кинуте "Стрибай", О страх і острах віщої дитини! Сказати вам, яка моя потуга? Така, як-от у хмари впасти з неба. Голубоньки! Збиткуйтеся як з друга, Та не обкручуйте вже зболеної мислі. Моїх пісень невдовзі буде треба, А дні, що маю – мало їх, і стислі. Тепера відійдіть: до ваших теплих мук Не докладатиму своїх холодних рук! * Музо, прилинь! Чи не бути вже іграм священним Там, де навіки признавшись, обіймалися й плакали ми? Нині по жертвах даремних життю та його нареченим Знову нуджу білим світом, знову гордую людьми. – Сам бо зневажений. Вільний! Ось я плюю на любов, І ліпше мені це, ніж сльози проливати. – Прилинь же, кохана! І вчора, й сьогодні ніхто не прийшов, Щоб я радів, бо нема кому дим наших дум розганяти! * Стояли серед поля дві зенітки, Над ними пролітали дві кигитки. "Дивись – одна зенітниця сказала, – Мені здається, щось летить!" Та подруга її сиділа і мовчала: Мовляв, нехай собі летить. Знов перша мовила: "Дивись, он просто неба Кудись летять ворожі літаки. – Напевно, їх підбити чи не треба". А друга знов: "Не треба, навпаки". Коли сказала, то запала мертва тиша; З своєї нірки вискочила миша. Летять літа одне і два, На небі відбулися зміни; Одна зенітниця зненацька розбива Свою нудьгу на дві крижини: "Диви, летить якийсь літак, А в нім сидить якийсь дивак. Здурів, чи що?" А друга: "А мені Здається, в нього очі сині і сумні". "Тож не стріляти нам довіку! Для зенітниць Немає урочистіших обітниць". * Хотів я далі йти – аж раптом перехожий Хапає за рукав: "Бухгалтерського звіту!" Бо я бухгалтер, і не диво, зловорожий, Що маю вигляд "щойно з того світу". На цьому боці холодно й жорстоко, На тому – нудно, брудно і смердить. "Ви лиш погляньте! Хто це в нас сидить, Мов Крез, перед комп'ютером? Буди мене щороку, Аби на пам'ять про своє золоте око Цілий той світ з тобою розмовляв". – І обмастившися вишневою смолою, Супроти сонця дулю показав; Я прокидався, й думав з гіркотою, Що недаремно цілу ніч, мов злодій, працював: Жодного разу, око, про тебе не згадав. * Якесь пожмакане почвару В обіймах Клавдії уздрів. О серце! Чи зазнало ти якогось там удару? Не знаю, бо тоді я тебе перемінив. Отож, воно всміхалось дурнувато, А тая, звівши стан над ложем, Запитувала, чи не забагато, – Чи ще декілька див завдати переможемм З дурного розуму людей мені на плечі. Я відповів: "Хіба ж ми вороги?" "Овва, овва! Дива!" – Як гурт іномалечі, Гукали й плакали харити. А боги Сипнули з неба куряви та пір'я: Ходімо та запиймо наше перемир'я. * Моє село – звичайна баришівка, Як світ у краплі нашої води, – Та буде славне всюди і завжди Лиш через те, що тут моя домівка. Прочанам скажуть: ось вона, та хмара, Котру замешкавши, щасливий був тоді, Коли йому земних ілюзій пара Пекла налисники на цій сковороді. А то був час – небесна Вередлива Його ігнорувала, й він сидів Немов той бог на табуретці славний Шіва У товаристві сих, речених Села, дів: Від однієї почепити нахвалявся – Дивіться там – чи висить на стіні? А другій сни, солодкі та масні, Даремне пояснити намагався. * На схилі дня не звижаданий мир – Знов лютий сум на плечі налягає. Хіба то гріх, вродлива Навсікає, Що переводжу з музою папір? Якби ти чула, як вона співає, То не питала б, чом стрибаю, мов сатир. Вона співає: "Зараз будуть співи Про те, як мрій сліпих пускаючи вінки На води сну, полохаються діви Мене побачити, й тікають, абощо. А жінки – Ті навпаки, мов гнанії повії, Дари приносять приязні й олії, Жадають знати всі мої стежки. – Не знають, що на мене, ніби на пораду, Складаючи надію властивих їм надій, Лиш лихо накликають, підбурюють громаду, Аж на диво далеко заходять в надії своїй". Та я й не втікаю: що з того, що краду Якусь там надію якихось надій? Продам на похорон. А сонце підморгне Від антиподів променем відбитим, – Сміється, мов запитує, чи все таке страшне, Й чи ми ще одне одному посвітимм. ( І ті кати сумління досконалі ) І ті, учителів мучителі зухвалі, Ще дужче галасують надворі дітлахи. Посвітимм, – та, гадаю, в масній оцій печалі Не мудрість гартую – спокутую Горе мені! – Вже майбутні гріхи. * Маю гіпотезу, навіщо я сліпий. Адже, коли сміються з мене дурні, То ясно, що мої досягнення – культурні І зовсім не лежать у площині подій. Кажуть про мене, що я небезпечний дивак, Що не вчащаю до бібліотеки, Проте ж на тім шляху численні небезпеки, От і боюся я, що то насправді так. То що ж? Відомо всім, що всім любити треба, Аби життя було подібне до життя І не боялася душа під мікроскопом неба Шукати собі правди, ціни та співчуття. Тому, кохані люди, повії та дівчата, Що вдаєтесь до хитрощів, турбуйте мене знов. Навіщо бо душа нам? Мовчить, коли багата, А коли вбога, чи нездужає – співає про любов. * Ота пишна та багата двадцять третя хата, Що заходили до неї з торбою дівчата: Одна гарна, друга краща, третя колядує. – Сидить смутний пан господар, нібито й не чує. Сидить смутний пан господар, нібито й не чує – Лиш зітхає та дівчатам пряники дарує. Ой ти пане господару, чом такий сердитий? Як нам пане господару тебе звеселити? Ой дівчатка не питайте, здорові бувайте – А дванадцятої хати ніяк не минайте; Бо в тій хаті дванадцятій пані господиня – Там вона читає книжку й лузає насіння. Ой візьміте ж тую пані за біленьку руку, Та скажіть їй, що терплю через неї муку. Пригорніть її до серця, поцілуйте в губи, Та скажіть, що вам без неї вже й життя нелюбе, А тоді вже колядуйте, – та скрутіть їй в'язи, Та об землю нею вдарте по чотири рази. Отоді-то вона, бідна, про мене згадає, Що, буває, йде проз мене – і не привітає! * "Собак люблю. Це в них я певен, – Сказав був раз Микола Евен, – Бо я – пастух північних оленів. Отож, якби година скрути, Коли вирішується бути чи не бути, Людину вбив би, а собаку пожалів. Собака – то є все! А ти, отруску, Сидиш оце, жереш його закуску, Горілку з чашки сьорбаєш мою. А хочеш ( миг в мій бік ) оце при свідку, Що крутить у руках південну квітку, Тебе по-магаданському заб'ю?" Микола Евен. Мо' й сьогодні Північні олені свої пасе: "А мої пси – чи ситі, чи голодні – А будьте певні: олень – то є все". * Запала ніч – і знову зорі Кружляють у височині – Такі тверезі і суворі, І непідкупно мовчазні. Й небесна вартість, знана й звана Як панна Панна Незрівнянна – Для неї весь отой танок. Чом невсипущі, охоронці? Ваш зір, гартований у сонці, Мене проймає до кісток. Гаразд вам, хлопці охоронці, Що зла не сплутали з добром: Ваш зір гартується у сонці І в морі темряви кругом. Одначе – хто з вас перший визна У серці мороку свого, Що доля всесвіту відрізна Від собівартості його? – Так, невсипущий теж, сміюся Й зубами тихо скрегочу: То на схід сонця озирнуся, То брагу знов заколочу. * Відтак – отруйні і рясні Плоди небесної сваволі, Бо все, що є вгорі і долі – Вона те бачить уві сні. Плоди – як пащі пожирущі Збагненної здалеку скелі гріха, Що й пуголовки їй згори усевидющі Свідчать про вічність її, що всиха. Плоди – як люди несвідомі Свойого кетяга аж там – Дедалі більш цікаві та вагомі, Дедалі тяжчі непоступливим зіркам. І як давня ганьба і собачі турніри, Де ще можна вмиватися кров'ю собак. ( А свині – то стовпи своєї віри Лиш в силу голоду, ознаки всіх ознак ). Взнаки дається враз недобрі, кому гарні, Коли і творчі думи, й думи руйнівні Касуються, мов числа парні та непарні ( Адже буває мить, як вічність маячні ) Перед останнім словом нашої свині. І наче закипає тульський самовар З усім, що відбивається у ньому І, вибухаючи, той самий батько хмар Дає життя і смерть собі самому І катакомбні ненажеріяди, Де хто не виграв – той не людожер: Там схеми розуму і чорні тіні зради Мов кров на стінах схимницьких печер, І ще багато всяких візерунків Миттєвих на стінах мінливих живих: Про устрій мозку, й побут людських шлунків – Танцюють, співають, волають малюнками літер своїх: Про мудрість гартування безнадії В казармах, школах та за гратами в'язниць Про подвиги приборкування власної стихії У колі храмів, цирків та крамниць: "Сади розкішні насолод та індустрії – То є міста, місця для наших таємниць". – В казармах, в стінах шкіл і в застінках в'язниць – Події, речі й явища невигойної муки. "Чому, коли подумаю про одну лиш з моїх учениць, То зразу ж наді мною крячуть круки?" Скрегоче крига в дотепах небес, Коли жартують про союз науки й штуки, Котрі, як все живе, запрагли раптом злуки – Й хоч би той світ назавтра не воскрес! Родинні, родові й народні таємниці, Шляхетна сажа з історичної скарбниці, Пісні шляхів на лицарський копил, Скрижалі мов – мов купи листя скам'янілі, Рівень часу на цей день – в кам'яному він також вугіллі – І частка вини в рівновазі красно марнованих сил І певності частка в плиткій рівновазі провин На віки вічні, завтра й позавчора; Родина істин в переддень звичайних уродин З досвітнім пафосом: "Нехай живе потвора!" І жахосли перекотисвіти на небі, І відповідний страх як чудо у потребі, Що правда знов у терні розцвіла, І твори саморобного мистецтва, Чужого скрізь, і натовпи купецтва Перед плювком всесвітнього посла; І як циганка, трусячи плечима, З них струшує порох і втому віків – Так втома гартована, й не за дверима, Торгує присягами зламаних богів. На тульських пряниках пливуть за обрій діти, Де Сонце й Меркурій у пошуках сну За краєм ночі, де невільно ні пити, ні палити, Ні ходити, ні впасти – а ні розбити Бодай дитячу голову одну; Де фотороботи виконують складні фотороботи В покоях крижаної невідеви, Що в неї на виду скорботної дрімоти Щось промайнуло раптом чуттєво-металеве: Сади розкішні насолод та індустрії, З усім, що в них, лани, степи, гаї Зеленограїв шум, у листі світловії Мов діти, повітряні правлять бої; І рівень часу, й регуляція зброї та шлюзів, І обмін овочами виробництва, І, ніби жаба у колодязі без друзів – Напівзабутий дух добросусідства, А ще – казок летюче павутиння; Вітри у кошику з блакитного проміння, Пісні шляхів за обрій залізниць, Мереживні опори п'янкої істерії, Оплоти поступу у склі й бетоні мрії І знов сіямська дружба храмів та крамниць. Тоді – неправди з кривдою двобій За спадок правди невеликий: Дитячий спокій золотий Та срібний смуток без'язикий; Кохання й золото, й інші предмети гризот, Такі, як місяць, п'явка мимоволі, Й найвищих прагнень людства: босі й голі, А діти, і не можуть без цукру та без солі, Таксаме вони прагнуть сонячних щедрот, А людська дурість – то є мати всіх підлот. І та рослинна вроджена пиха Зелених забобонів на болоті, Котрі, як подвиги бджоли чи доблесть мураха, Належать рівно духові і плоті: Тож, коли спалахи на Сонці відчайдушні, Вона видзвонює, як дрібух самоти: През і презирство зір, і хмар зітхання скрушні Бодай до смерти треба-таки йти! Там кришталевих світів анфілади Поєднали уламки зразків її зла, Й залізні зали зради без уради, І лабіринти змінного в уточненні числа: "Прокинулися. В зашморгу телята, Рожева піна хмар на небесах. Слідом за іграми й кривавощами свята Порозкидаймо дзвінко здобуте у боях" "Щоразу, як подзвін, і чай п'ють в Коломні – Не лиш то у мене, а по цілій землі: Числа раптом чудес, достоточні й невтомні Як цифра, й по комі численні нулі, – І ніби хто в минуле вкинув Свою цукрову грудку забуття, І згадує примружено, як той, хто вже загинув, Слова розвітання отруйні, сказані ще за життя: "Як будете мертві – позаздріть сліпим, І вбогим, і всяким – щоб теж мали частку Й невтомної втоми, і звички – й за пастку Теж стала їм смерть – "І було тоді солодко всім". І помилок літа – як верстви скла та криги: "Переберу їх, та по-иншому складу: А чи не випаде з котрої-небудь книги Щось, як вихід зі смерті, що до неї, наприклад, піду?" Я виліз з паровоза, наче з лазні. Багато сонць блищать, бряжчать, як дукачі, Що втомлено рубаючи питання нерозв'язні, Самі вони розбилися на круглі тисячі; І місяць – навіть з кола чарівного Висмоктує воду, як з лапи ведмідь, І дарма, що земля в павутинні кипить, Простягаючи руки до нього: "Хіба то все, що чай п'ють у Коломні, Й хіба так ведеться по цілій Землі, Що здобутки наук всі такі вікопомні, Як малюнки на склі, що на тисячосвітньому тлі? – Й хіба то кров було, що крапало зі стріх, Щось як вода прозора на вже пожовклий моріг?" Бо навіть тії тульські самовари З усім, що відбивається у них – Докладні і наповнені своїм життям почвари Її образотворчої дрімоти. Грифони, кораблі і срібні асимптоти; Змійки червоні, що випали з книг – І вивіски ремесел, як оберти цінноти – Ось вам космічні докази, що мріяти не гріх. Отже, знаю в якім – в відповідно жорстокім – люстерці Віддам їй злочини й причини її сну. Я вирішив, що гніву і розпачу весну Спричиню як війну в безсовісному серці. * Як боїться кохання самотня людина, Як уникає праці той, хто її уникав, А тепер не уникне; як той, хто життя присвятив Розплутуванню загадок минулого, І раптом побачив: минулого ще й не було, Хоч це й нелегко зрозуміти – і у розпачі, Гіднім грішника в пеклі, вдивляється в завтрашній день; Як хвороба, що її довго лікували, І як худоба, що її добре годували; Як той, хто вірив у свої тисячолітні сни – Так розбещене людство жахнулося виду війни. * Бо, коли з неба ринуть ріки та потоки, Що знаменують кінець світу й божий гнів, То виявляється, що є такі уроки, Яких ніхто на світі не довчив. Коли небесні води і земні Справляють свято першого кохання, І вся земля чи тане, мов крига навесні, Чи тоне в морі скарги і страждання, То можна бачити, як пливучи на стрісі, На все те дивиться побожний чоловік: Він вже давно до Господа притік, Бо не ходив ні в зраді, ні в сранім компромісі. І разом з ним його дружина І діти, і батьки, і вся родина. Склепились хвилі над селом, Лиш плавають дерева й домовини, А він псальми співає з піднесеним чолом, Благає Бога прихилитись до людини, – І має в серці ігрище покутнє, Де миряться минуле та майбутнє. Отож бо знай чини собі так саме. Не бийся й не мирися з земляками – Нехай собі кепкують, земляки. А сам не бійся, не проспи страшної ночі, Коли уздриш від Господа урочі На небі з'явлені знаки. Зійшли перед світанком дві зорі: Вони пливуть перед тобою угорі Шляхом немріяним, дорогою доріг, Святих обіцянок і рішенців простих: В руці весло, на щоглі – шаровари, Й жалі життя розвіялись, як хмари.