Край світу марного, на цім щасливім місці,
Де я віршів ніколи не писав, –
Тут сонце мерехтить в зеленім листі
Літописами янгольських забав.
Я згадую, яким солодким хором
Вони співали: "Радуйся! Тепер вона твоя".
Тут райський сад, де плакати не сором, –
Тут плаче Бог, і плачу навіть я.

Тут я побачив инщо незбагненне,
Та, може, обгрунтоване згори. –
Що ж, Господе? Ти бачиш все, крім мене –
Невже ж я вкрав оці твої дари?

Моє життя – плохеньке й невеселе,
Та, кажуть, біг, як час: він і каміння змеле.

Перемелюся й я на невмержицький порох,
Буду, як той, що пережив своїх дітей,
Буду, як ти – і плакатиме ворог
Над книжкою твоїх приповістей.

Тут вишні і троянди пурпурові
Жартують з моїм серцем: під прапором життя
Тут в тихому куточку доспіло майбуття,
Котрого ти не знаєш: цього немає в мові.

А я сказав: мої слова – барвисті.
Зберу їх та спалю, мов листя восени.
Тоді, згорівши, знатимуть вони,
Як говорити з майбуттям, що у колисці.

Невже ж тобі так боязко прийти –
Ой діти! Я забувся: то минуле, –
То ж ви ті янголи святої простоти,
Що коло моїх злигоднів замкнули.

Обережно: двері зачиняються
І замикаються аж до наступної пригоди.
А наступна – чи буде? Запитую так, ніби знаю,
Оглядаю так, нібито вперше, своє спорожніле житло: 
Буде весело тут, як колишнє допотопне життя пригадаю.
Люди, люди! Як я їх не знав – отоді мені добре було.

Скільки дурної роботи тяжкої за весну зробив,
Скільки я, дурень невтомний, за весну роботи зробив, –
Та ще більше я випив горілки: й кохання, і совість, і розум пропив.

Що там, цікаво, робить людина, коли сумно?
Все вона плаче, й зітхає: "І грішна, й слабка я".
Дивиться то в телевізор, то в дзеркало, то в гороскопа.
А иноді, мов той солдат-відчайдух, виповзає з окопа,
Та прибирає постави блаженного Амфіарая: 

"Загину й я, заручник чести і поет!"
Обридла біблія, нема про що писати.
А добре йти галасвіта вперед та все вперед,
Зі мною вітер і якесь несповідане щастя хрещате:
Де я – там роздоріжжя, скрізь, куди погляну –
Дорога стелеться, щоб можна було йти,
Та знайти Палестину, і Ланку, а також і незнану кохану,
Роги життю виправляючи. Сонцю! А ну посвіти!
Диви: це ж тая кругла вежа, Сторож Світу!
Давно колись – я був немов циклоп
Невинний та кошлатий, просто з міту –
А там – дівча у міті, і просто між нами потоп,
І ще завширшки прірва аж на дванадцять років,
Завглибшки така сама. – Так я тоді міркував.
Тепер набрався досвіду, байдужости й пороків – 
Тепер то вже безодня, той досвід підказав.
Так, так! Я знав! Приблизно – Галатею,
Що було уві сні на страшному суді
Нас суддя розвінчав, ще невинних тоді,
І більше ми не бачилися з нею.

Мабуть, з свого шістнадцятого неба
Зійшла поширювати обрії знання.
Я б не допитував її чого їй треба, –
Віддавав би їй все і вмирав би за неї щодня.

"Ну то вмирай". А, це ти знову, Боже,
Тягнеш мене до своїх проклятущих псальмів.
Чи не сором? На бога! Хай ворог, на біса, тобі допоможе!
Ти розбив мені серце, бо я
Неготові скрижалі розбив.
Я розбив неготові скрижалі. Що я, дурний, наробив?
Був би з тобою тепера, що ти мені серце розбив.

В нас тут і сонце не буває в зеніті, –
В нас тут і я тобі віри не йму.
Про мене кажуть: він – уламок на орбіті
Минулого, – і як не соромно йому?

Кажуть, летів на Місяць.
Ні, він летів до зір,
Та, видно, щось не вийшло. Так буває. –
Тепер засмічує довколишній ефір
І добрій новині перешкоджає.

Це тому, що не стало кохання і минула хвилина чудес?
Про мене – не було їх і не буде:
Народився й помер, і жахнулися люди,
Адже казав, воскресне.
– Ні, то Христос воскрес.

Оце – я присягу скріпив таку, як Ти:
Не знай мене – бо й я тебе не знаю.
Щойно відкривши – поночі ховаю,
Як от Америку, якісь нові світи.

Кого ти, серце, вчора проклинала?
Мене чи ще кого?

Я проклинаю всіх.
Бо всі є винні в тім, що я зазнала
Свого знання про непоправний гріх.

Який то гріх? Мені, наприклад, важче.
Хоч важко, та признаюся, як є:
Твоя дочка – та я її на краще
Життя благословив, аніж твоє.
 
Яка ж та новина, що на письмі
Розлогопишно, сонячно віддасться?
Коли нудний нам вид людського щастя,
А лихо, люди, знаєте й самі.
						
Все сходиться тепер: минуло літо,
Лишається ще осінь та зима.
На всі часи мені дивитися відкрито,
А там – чи сніг, чи сонце, чи пітьма.

Хтось нам сказав: "Жінки не мають духа
Крім пахощів, а деякі – ті й зовсім без душі
Ходять по вулицях!"
Це нам, іспанцям, новітня, смертельна, несподівано болісна скруха:
Що робити? – Немає тепера для кого писати вірші!
А хто сказав?
– Якась горбата баба
Зі слідами старої краси на обличчі,
Либонь, розпустою спотвореному до невпізнавання.

"У трьох я снах, ласкавий кабальєро, 
По правді, заблукала. Грішна я".
"Прекрасна пані! Кайтеся. – Сховаюсь за портьєру,
Бо небажана туто присутність моя".

Пісок на сонці, снилося, дешевий і душевний.
Тому то й "давить жаба", – чи так я занепав.
З мистецтва, кажуть, заробок непевний –
А то б тепер і в Києві книжками торгував.

Давав поради тільки багачам:
Що їм красиве, що духовне, що корисне.
Благаю: вийди гарна, моя пісне!
Щоб до вподоби людям і богам.
Бо хто тебе замурзану й сопливу,
Та в лахманах, як бідне циганча,
Похвалить? Хто нам на поживу
Сльозу проллє і кине дукача
На хліб чи на похмілля? Колись я добре знав,
Що натщесерце легше працювати.
Тепер, з лихої долі, так охляв –
Все спав би й спав – проте не можу й спати.

А ти, либонь, силак! Нехай я стану
Ще й на твоє похилене плече:
То ж ти відкрив для нас Америку незнану,
Що наша смерть від нас нікуди не втече.
Та, сподіваюсь, ти не паля на болоті
Людських жалів глибоких. Думаю: тоді
Часи були не золоті – та молоді,
І кожен, хто не борсався, як жаба, в сріблі-злоті –
Той певний був товариш. А тепер?
Не так, здається. Вчора у четвер
Сльоза проллялася одна гаряча й чиста:
Чи й на тім світі ходять у тозі оптиміста?

О так, ми ходимо! Ми ходимо в цій тозі,
Якщо повірити оцій твоїй сльозі, –
А ще, буває, стоїмо в недбалій позі,
Підпираючи небо плечем, а віршуємо
Лише на свіжу голову і на одній нозі.

Весь поламався я, і десь отак загруз.
Чи стане хто й мені колись на плечі?
Вчора гадав про моторошні речі,
Дививсь по телевізору, як мокрий чорногуз
Трусився й плакав. Потім телефоном
Дзвонило щось, як хворий сатана –
Я здогадався: дзвоником – як дзвоном
Любила галич спокою полохати вона.

Коли на ранок з гуркотом і криком
Падає зірка в свій забутий борщ –
Ні носа, ні чола собі не морщ:
Скупай в любистку й будь їй чоловіком.

Смертельна пісня смертного згасання:
Дай мені, боже, блискавки в грозу!
Навколішках тоді я приповзу
До господа занепеду і всякого страждання.

Liebe Damen! Як хто з вас, наприклад, закохане
В Олександра Сергійовича Пушкіна,
То ваше кохання нехай не цвіте і не сохне:
Ділітеся ним, і не будьте подібні до Плюшкіна.

А як подібні – то, кохаючи обранця,
Вимагайте від нього всіх тих елементів романтики,
Що, як відомо, знаходять відгук у вашій душі – 
Бо навіть гицля, а не те що Пушкіна й коханця
Зворушить, як зав'язуєте бантики
Їхнім дочкам, та ще й читаючи вірші
"А я у гай ходила".
Але до чого тут якийсь там гицель-дрицель? –
Здивуєтеся ви. – Його тут не було.
Ох, мої любі! Вірте: кохання – то не шніцель,
Позаяк невичерпне, розкішне й нескінченне на ціле село.

То чого ж вимагаю, щоб ваші скарби
Було полічено до шеляга й півшага?
Вимагаю заради поезії і всенародного блага,
Бо людське щастя, кажуть, варте боротьби:
Відкрийте їх народові – або хоча б мені, –
А я вже рознесу без крику й без брехні.
 
Мене присоромили: "Гицель". Звісно, леді не знають,
Що то є чорт і чому гірко плачуть мої небеса.
Тому-то знов прошу: хай нагадають:
Чим нас, поетів, бентежить їхня небесна краса.

А поки розум спить, лиш можу припустити:
Тим, що ми всі – байстрята й ваші діти,
Кричущі, як розплетена коса,
Хоч і не знаємо самі, що в поетичнім світі
Значить те "ми" – та зичу вам звитяг 
У честі й цноті, – й згадуйте щомиті
Цей приспів: "Наша віра – то не мета, а шлях". 

І хоча й не за вас – та для розуму певного сну
Я оприлюдню думку ще одну:
Оце вже бачу той щасливий берег,
Де, як не бреше Олександр Блок,
Пір'я в мозку гойдається. Ні, це вже я брешу:
То не пір'я – то, як видно, пальми
Схилилилися та плачуть над нашим немовлям.

Нема дощу, і тяжко, як не було ніколи.
Знов гра чортів і чисел, і смерть комісара Миколи,
І чудесне одужання нашого Левка,
Й від того всього, що було давніш,
А ще від того, що знають лиш моє серце й рука –
Але не я – що окрім мене там. Доки ж ти, розуме, спиш?

Я маю почуття! А що вони природні,
То маю ще й від бога десь такі,
Що знаю: ти не прийдеш і сьогодні,
А завтра скажеш: чоботи ковзькі.

Ох, чи від бога? Хтось мені шепоче
Ніби таке: отямся, будь ласкав!
Вона тебе не знає, – і не хоче,
Щоб ти їй ще й у мріях набридав.

Тут – біг цікавости: його я припадково 
Заради об'єктивности створив:
Йди, та знайди, й підслухай нам розмову
Між ватажком людей і ватажком щурів.

Хто ворог мені – хай не буде йому
Ні покришки, ні імени, ні кльову ні улову.
Нап'юся до смерти, бо знаю чому;
А завтра увечері – знову.

Жіноча сесія на лавці,
Навпроти – грау доміно.
Зелений шум: гурток дітей в відставці
Як рій мобілізується в кіно.
Приїхав голий на велосипеді, –
Торба з харчами на рулі:
Чемно здоровкаємо леді,
Джентльменам пред'являємо трудові мозолі.
Чи є він теж дитя природи?
Ні, то якийсь лауреат:
Чи дасть, гада, прогноз погоди
На день вперед, на два назад?
Гада: вже ніч солодкі звуки
Мов чорний ріже оксамит!
Пора для миру і науки,
І побудови пірамід.

І раптом – холодильник заревів:
"Вона мене так ніжно цілувала!"
Погода? – "Ні! Ота, що залишала
На всім, що бачила, тавро своїх губів!"

Губів! Сказав би "уст прекрасних, вони були червоні".
Або "таких, як квітка на пероні,
Екстравагантних вчинків та полонічних ідей".
Можливо, так вона вклонялася Мамоні –
То біг добробуту, найбільший улюбленець людей.
 
Знов заревів: "То ти таки молився,
Коли сидів і жадібно дивився, 
Як розморожуюся я?"

Я відповів: оце ти звів докупи
Двоє тлумачень двох різних подій.
А це вже слабоумство, друже мій!
Вимкну тебе: розводь, як хочеш, мокрохлюпи.
А я – поставлю грітися води
Ті самі, бачиш, дві каструлі, –
Посиджу біля тебе, комплекси минулі
Долаючи отак. "Ну що ж, тоді сиди".

Хай творча ніч кипить, хай відпочине
Втомлена смерть на ложі мого сну:
Життя частенько змінює личини –
А ця не змінює, бо має лиш одну.

Личина істини – то істина личин.
Чи істина для того, щоб любити?
Є ознаки буття, як уцілілі квіти
На бойовиську істинних причин.
Хіба соромляться не того, що обожнюють?
Та ж обожнення – стид: хай стидаються бога
Ті, що мають його, бо лише безсоромного можна
З чистом сумлінням називати святим. –
Та не можна святим називати аскета,
Що корисливо править на мрію, отже має правдиву мету.
А як був би сліпий? Ні, вже знаємо: то – неправдива прикмета.

Ти чув про дихомонію? Я вчора на роботі
Все зрозумів. Заради всіх богів!
Своя протипричина є в причини на звороті:
Роблю, що хочу; все що міг – зробив;
Що можу – те й роблю. Така зворотня
Причина вбогости й нікчемности життя.
Причинне все! – І навіть неістотня
Маленька квітка, що не знає навіть співчуття.

Без неї бій причин – то бій причинних істин,
Як показав цей безпричинний розтин.

Ми пишемо і віримо і любимо,
Ми – українські поети:
Ми відбули ганьбу і подолали страх. 
Тверезо погляньмо: події, думки та предмети –
То не насправді, а в поганих снах-віршах.
Політ у невідоме повітряної кулі.
Бабах! То куля влучила земна,
Наосліп вистріляна. Діти!
Що важче за повітря – а летить?
Все!
Правильно! Погляньте:
Он і пір'я літає,
Мов зграя галичі осіння.
Хай галич – це вона, а пір'я – це воно!
А ти в нас, вітре, будеш кум.

А муза, як зачує звуки джазу,
То плаче і тікає зразу,
Затуляючи рожеві, гострі вуха.
Бо має гострі вуха – той нехай не слуха,
Ото, хто має гострі вуха – най не слуха:
Що то за муза, що музики не терпить?
Евтерпа, може? – Ні! Та стерпить все.
По третій.
Ти, з ким я там балакаю? Наприклад, боягуза
Від гуски білої не відрізню.
А моя муза – то є моя Муза!
Вона одна в мене, а не 123.
А ти, як хочеш, забери та підітри
Моїм життям свою чудову сраку!
Ти, гуско трясогузко. Ми з тобою розмовляємм.
Вона втекла – чому? Ото ж то воно й є!
Онуків Стрибогових забавка – це є хто? Не людина?
Стріляємо, не стріляємо. Стрілимм!
Винагорода буде смілим,
Тут четверо сказало половин.
Музика музик! Ціль німецьке слово.
Бух – це я знаю, але Бах –
Це що виходить? Бах не по зубах?!
Едіп розгнівався, оце вже п'ята б'є
Чолом тобі залізною п'ятою:
Літай! А повітряна куля? Ой ви мої шелестята!
Вітер поему перемішав,
В дверях – стурбована тиша, докірлива
В розкішному домашньому шлафроці. 
Он воно вітер звідки, виявляється, дме.
Ти хто – Катерина? Дивися: ти в мене окремо у кожному оці.
Дивитися – то їхнє призначення пряме!

Було мені відвідати Одесу – це тоді ще,
Як не палив, не пив, не знав людей
І в бога вірував чи ні – а жив там аж три тижні
Як у бога за пазухою; 
І жили там зі мною в кімнаті
Один – син тундри, инший – син тайги,
Тверезого життя запеклі вороги.
А я тоді ще зовсім не пиячив,
Бо нічого розумного в цьому не бачив,
Тож і сміявся з них: ото нап'ються
Та як почнуть базікати! Син тундри про своє,
А другий той, здається, про гелікоптери;
Впіймали їжака, приперли до кімнати,
Щоб я таксаме п'яно міг помилувався
На преутішнеє звірятко; перший той пішов
Шукати ще пригод і по наступну пляшку,
А другий нудився-нудився – враз перемінився,
Впав у делірій! Я собі сиджу
Та все описую: на лицях сполотнів,
Подекуди блудорожеві плями,
Вазомоторика чітка, одноманітна, –
Та все віршами: зблід як аскарида
Чи гнида там – забув, – немов сновида
З кутка в куток тинявся блудний син тайги,
Рипів калошею над вухом об калошу, –
По всіх кутках чаїлися ведмеді, вороги
І боргодавці, що прийшли по грішну душу.
 
То враз зупиниться, мов що сказати хоче –
То знову бігає, й зубами знов скрегоче.
Аж раптом щось йому сяйнуло в голові:
Всміхнувся лагідно, підходить – і ножа
Сибірського з козою до горла притуляє:

Оце, кажеш, люди – лиш сажа й іржа?
Одначе ти чи не людина? – і сам відповідає:
Скажи-но, де мій паспорт СРСР?
І де мої, що в ньому, заповітних
Чисто карбованців? А може, тривожний грибожер –
То я, а ти – собака і вождь парнокопитних?

Ти уявляєш? Добре, що в сусідів
Знайшлася банка самогонки: вгамував
Вазомоторику; в них там же й ночував,
Вранці – додому! – Чесно, – й не бачив і не видів;

А вкрав я того паспорта чи ні –
Хай буде загадка, й судити не мені.

А ще було – і де? В рахманному Криму!
Окрадені – мене, брахмана, обікрали!
Щоб я сидів та голову сушив? Скажи мені: навіщо
З тобою плачу? Ти ж мене й не чуєш,
Бо вимкнений єси. Корову хтось припнув
Сьогодні на моїм покосі,
І спересердя я йому нагнув
Якихось побажань, аж засмерділо в носі –
Та й втихомирився. Спокійний, мов козак,
Що його жінка торсає за плечі.
Та відчепись, їй бо! Я знаю смак
Старішої й за тебе ворожнечі!
Сповідуюся? Ти, напевне ж, більшу муку
На плечі взяв! Ні, я таки дурний:
Я думав, що багато розумію;
А сам – теля. Сказали: "живи" – а я не вмію.
От хочу померти – та хто ж мене вб'є?

Повітря немовби пожовкло, дерева – як чорне волосся
На синьому носі п'яниці. А хто ж той п'яниця? Гай-гай!
Дивлюся довкола, мов сплю: божевіллям, мов цвіллю, взялося
Все те, що я знав і любив.
Все, що знав і любив,
Я продав продавцям продавців продавців. 

Наскільки нестерпне є все, що моє!
Гаразд, я не робитиму нічого:
Писати ось навчився, – за те і слава богу. 

Здається, я й до пекла негоден – то навіщо
Аж так глумитися? Аби таки доспів?
Як тоді не здурів – то тепер, коли сонце в найвищу
Й мирна робота надворі – боюся хіба що дощів.

Будь мужній! Як назвався кобзарем –
Стій осторонь та грай собі за гроші.
Скільки ганьби на бідний мій едем,
Скільки помиїв вилляно!
Ой ви ж мої хороші! 
Забуду все, й покличу ворогів,
Як помиратиму: то ж я на вашу славу
Позаздрив, 
І від бога тиждень боронив
Без сну, адже напружив Гераклову уяву.

Тут верет: проти течії назад.
Але ж допру я плуга до вечері!
Це добра думка: буду, як мудрий азіят:
Покину все й служитиму Венері.
Сонцю, не так?
Поля – як неба! Каміння, важкі перелоги!
А вже мені вечір і зірка вечірня в очах.

Як навпростець – тоді до Перемоги
Години три, чотири. Не йди шляхом невдах –
Лети, як вільний птах, на власні крила-роги
Лише надії склавши і подолавши страх.

Дурієш, сонцю! Сими пісеньками
Сумні серця втішаються, а я –
Моя душа вже ніби й не моя.
Чи вмерти тут, а чи прийти до тями?

Ти кажеш: Перемога у всякого своя –
Справляй її з моїми ворогами!

Коли й молюся я – то власних молитов
Не розумію. Хай Господь їх розуміє!
Душе не плач: попереду он мріє
Цікаве щось – там будуть тобі хрії,
Буде тобі й любов.

Сьогодні день як ненька Україна:
Гриміло десь, а не було дощу
Мов молитвами кіз. Але то – нерозумна тварина!
Хіба їй скажеш "бог простить"? Я й сам прощу
За ваше молоко. Якби то вам ще мови –
Відповідально з вами б говорив
І про погоду, й про люцерну, й навіть про корови, –
Та тільки не про цапових синів.

І затям собі синку: якщо не прийшла,
Хоча, здавалося, пресвято обіцяла –
Однозначно отруту була вже тобі зготувала,
А тоді схаменулася. Втішся і не бажай собі зла.

Ну, й що нам тая смерть? Така є всім миколим
І немиколим: всіх нас породжено з води.
То як же ж нам, наляканим і голим,
Втерти й забути як сльози ті родовідні сліди?
Та ще й народоводні. Як же ж там ведеться?
Чи маєш там сподіванку – утішну чи яку?
Чи так, як за життя, там гуляється і п'ється –
Чи так, як тут, похмілля і ряска у ставку?
Не чуєш. Та моє життя – Дніпро
Обох Микол: не той, не тая ряса.
Ціле життя я вчивсь на свинопаса,
А вивчивсь на філософа: як гусяче перо
На поплавця для гнаних та голодних
І знов перо для писанки та співанки пісень,
Щоб до корів і плям народоводних
Не повертатися. Про тебе тут торочать цілий день:
Він народився, впився і втопився, –
І – всі там будемо. А де? Либонь, не всі:
Я вмер, коли втопився у вранішній росі
Чи у вечірній – хто зна – і нею ж був упився.

До чого це кажу? Не йди до Лети,
Як маєш сумніви: либонь, вона моя –
Та й то її знеславили еллінські поети: 
Долинами квітучими в'ється, мов змія.

Я викрию вас, сили всі нечисті:
Своє ім'я зганьбити не боюсь.
Сьогодні розповім, як змій у падолисті
Спокушає дітей, матерів та бабусь.
Як? Відвертається й запалює цигарку
І заплющує очі, щоб бачити вчинки свої:
Ну, все! Я закохався в бабу Варку
І домагатимусь прихильности її.
 
Ви дівчина станом, а очима дитина.
Коли дивлюсь на вас – то ніби через шпарку;

Обливаючися потом масним я вдивляюсь
В таке, як перший сніг, чистеньке личко – 
І чую у собі гидкий печерний жах:

Як? Треба й цю, ганебну, отже, звичку
Писати, як немає розради у словах,
З очима разом вирвати! Та це не я кажу!
Я лиш пишу, та й годі, а що – не розумію.
Та часом дурно гавкаю і тупо скаженію
Раптово як собака. Чи я за вами стежу, чи я вас пасу й стережу?

Господе Боже! Будь ласкавий до собак!
Он знову на городі баба Варка!
Занедужав Левко, і цвіте білий мак –
І я сказився! Ні, моя богиня – чарка.

Наллю до половини. Ти вгадав:
За Левкове здоров'я. Як слуга двох панів, розумію.
Може, цим його вб'ю? От тоді й нагадай, будь ласкав,
З яких причин ридаю і дурію.

Я розкажу вам, хто тут паразит.
Я – Левків пан, а він – ригає кров'ю.
А що ж Господь? Він любить цілий світ
Ревнивою, трагічною любов'ю.

Хай на мою провину упадуть
Прокльони всіх віків, чума і діти-квіти:
Кому, як не мені, не розуміти,
Де є любов, а де досада й каламуть. 

Про втому я думку гадаю. – Та ж думка
Застерігає: "Не думай! Ти ще не знаєш мене. –
Може, правду якусь – може й істину вельми тяжку,
Дуже недобру надумаєш". Он як! Не вперше. Начхати.

Чи не забув, як перед боговим порогом
Стояв і рюмсав, щоб дозволив увійти
Зі всім, що маєш любого? Не маєш тільки віри!
Так, віри! То ж вона спокусює – а ти
Як боягуз ховаєшся, тікаєш
Як чорт, котрий тікає від гріха –
Може, тому так дивно полюбляєш
Блукати в сутінках? А віра – не лиха!
Лиш уяви – ой, ні! Про це не думай,
Не признавайся, не бреши, нічого не довершуй,
До гріха не доводь – але ж ти ось не вірив
Дитячим вигадкам! Тоді не вір і правді,
Коли дитина каже.
 
Так думка, що вірила, нібито знає
Межі своєї незламности, плаче,
Знов так благаючи: Слухай! А може, я грішник старий –
Доконаний, готовий, як цеглина?

Авжеж, готовий: плачу, немов мала дитина.
Ті сльози не втамують голоду й жаги –
Та можуть загасити. Розуме, не смій
Балакати з дітьми про честь і совість:
Вони злякаються, втечуть, і будуть, як боги,
Бо знатимуть "спадковість" і "необов'язковість".

Ох, діти! Не благайте: я люблю лиш
Благання ваші – та не вас. Оце страшніше!

За всі майбутні муки! Бог мені запише
Й 1001 гріх за те, що зараз тулиш
Дитячі лиця до моїх колін.

А ти, гуляща! Де ти є? Чи я тебе прогнав
Лиш півтора чарками самогону?
Тебе захланну, я тебе, горгоно,
З півтора погляду впізнав:
Коли ти, вдовольнившися, ласкаво дозволяєш
Біля твоїх заснути білих ніг. –
Дитино, думко! Геть тепер, що знаєш
Що є добро і зло, і виправданий гріх!

Розпалася пітьма. Вже тінь її змарніла
В долині тоне, тане в далині
Остання зірка он, мов свічка, догоріла
На попелищі неба: верхи на свині
В'їздить, бідовий, день до свого царства.
Торохтять трактори, галасують жінки;
А потерпущі – до віконця самогоноварства
Злітаються, мов бджоли й підбиті літаки.

То ж на тім світі теж, напевне, гірко
Спогадується праведне життя!
Вважаємо, що ти не згасла, зірко:
Ти запалила день прозріння й забуття.

А в мешканцях трапляється й підлота –
Тому-то й пухнеш ти, моє село.
Ще трохи – й до природних меж болота
Розпухнеш, безталанне, де було
Посіяно тебе, й аж до совхозу,
Де в пущі депресивного психозу
Скоро справляємо четверте літо тут:
Вже склали собі сонника, й узгодили статут,
Й оформили традицію, і ухвалили дозу. виробили

Тут після заспіву короткого невдалого
Моє мистецтво скрушно позіха,
Недобре заздрячи на справи розбуялого,
Напрочуд красномовного гріха.
І вирок складено – та годі дочекатись
Наївній оголошення його:
Так і судді буває раптом затинатись
В уважній тиші на незграбнощах "Ого!"
Таємного голосування. Ця перерва
Придасться  нам на вбивство без потреби;
Й так легко нам висновувати з себе,
Що "Стерво – й пожирачка вона стерва".

Кубло розпусти і пияцтва. Де-не-де
Посіяні все ж проросли людські пороки –
Як от добробут тощо, – й дерево мистецтва невисоке
Все ж зеленіє; й хрущ он закоханий гуде.

Базарів троє, цвинтарів теж троє;
Культурпалаців двійко, двійко шкіл,
Півтори церкви православної, святої,
Ще декілька на західний копил;
Одна лікарня, і совхоз. Ганделиків, крамничок
Не лічено; газетка є одна,
А ще – для шарпаних штормами електричок
Заїжджий двір: стрункий, немов струна,
Чумацький шлях до Києва й Гребінки!
Та подолати його зовсім без зупинки
Не може навіть сіра моя речовина. 

Обличчя Києва – величне і прекрасне,
Холодний потиск сильної столичної руки!
В очах – холодний блиск і полум'я незгасне, 
Людей, мов рибу, ловить на золоті гачки.
А ті гачки – в бровах, в щоках, і в носі,
На лобі, і в губах, і в вухах я забув!
А в його сивому, охайному волоссі
Жоден шкідник ще слави не здобув.
А його мова – то дезодорант,
Замішаний на спеціях коштовних,
А його серце – сказано, брильянт!
Багато там видовищ різних, безкоштовних.
Його ж дівчата – то його дівчата,
Його жінки, крім деяких – то все його жінки:
Навіть моя фантазія багата
Не може уявити, що то за жінки!

Отож, напхавши кендюха й набивши капшука
Бо довга, сказано, й важка твоя рука,
( Про язика забув ) приїду я до тебе:
Коли? Коли скінчиться натхнення чи папір. 
Люблю тебе, мій Києве, повір –
Тому й не хочу турбувати без потреби.

Носи і губи, вуха й пальці
Могутніх світових столиць!
Ви сяєте від золота, гартованого в смальці –
Всі перед вами хиляться і падають беркиць.
Чому? Бо то не гріх і їхнє діло
Життя та смерти падати, як яблука в саду.
Що я хотів сказати? Щось мені кортіло,
Та вже забувся. Думали, отак і я впаду?

Але, мій Києве, впаду перед тобою,
І навіть руки й ноги простягну:
Багато є святинь – та хочу лиш одну
Довіку славити всім серцем з головою. –
На те й причини є: аж дві, і голова
Тут аж ніяк не сперечатиметься з серцем!
Ось вам для прикладу просте: горілка з перцем,
А слава України – то слава світова!

Не маєш Бонадеї у себе на горбі
Ні Белладонни з нібелунгами якими
Ні гори, ні яри, ні піраміди
Не кучерявлять постаті тобі;

Бог обминув тебе; буває, що заїде
З письменників котресь: "Не можна розгорнути,
Як от в Парижі й Харкові, потугу творчих крил,
Проте – цілком придатна для каяття й покути,
Латання прапорів і штопання вітрил.

Ото й не спить Літературна Порта:
Когорта, натюрморта –
 
Буксує моя поетична машина!
Нехай, чия ракетою летить,
Все то звеличує і міфологізує –
Щось ніби нудить. На цій ноті
Всі поетичні віжки віддаю –
Ні! Прив'яжу до люшні марнославства.

Таке то ти, столичко повітове!
Моя колиско, ти ж мені й труна.
Я вийшов і сказав: "Палай, любове!"
І що тоді накоїла вона!
Як в серце якого циклопа чи в око якого циклона 
Якась краса мов блискавка впаде  –
Лихо йому не лихе і сіль вже йому не солона,
Й краси вже ніде він не бачить, розради не знайде ніде.
Ото, балакають, нечисту
Приваблюємо силу! Нас обох
Обсіли клопоти приземленого змісту,
Неславлять люди й обминає бог.

Слухайте, хто мене чує, – й не думайте,
Ніби я думаю! Я – такий самий, як я.
Люди, й тварини – і всі ви діти святої природи!
Ганебна була поведінка моя.
Оце є все, що я хотів сказати –
Розходьтеся тепер, бо я лягаю спати.

До неба підкидай цей гнівний гній вильми –
Біг схвалить і безглузду поведінку,
Та не байдужість: то на неї витратили ми
Всі гроші, і печінку, і ідеяльну жінку.

Народний гнів і пролетарський гній
Звільнить пролетарів твойого царства!
А цвіт лицарства повертається старий
До натурального, як в книжці, господарства.

Тут обіймав чуттєву насолоду,
Спостерігав ілюзій розбиття,
Тут, голову поклавши, бувало, на свободу,
Осмислював зворотній бік життя:
Осмисливши, побачив, що багато
Ганьби та сажі, люди, натрусив!
Було мені не працювати, не любити й не жити на свято,
Бо нудне і брудне і буденне стало все, що раніше любив.
Та чи була вона, спитаєте? Якщо ви за любов –
Якби сюди криміналіста –
Багато він би відбитків на совісті знайшов,
А так, сказати б загалом – робота чиста.

Не в Угличі, що звідти я прибув
З тріумфами й мікробами для сиру, 
А в себе вдома тут зарив собаку миру, –
Заснув, прокинувся, злякався й знов заснув.

Не диво тут в безбожному совхозі
Не вірити в такі прості дива.
Аж навіть дивно: дні і вчинки, мов слова,
Самі шикуються в автоматичній прозі.

То що ж ми робимо? Допилюємо гілку,
Що тут на ній, напевно, висимо.	
Щодня зі смертю зміцнюємо спілку:
Вже з нею нібито і ходимо, й спимо.
Й як випаде розважлива хвилина,
І кожен думає про втрачене своє, 
Я розумію відчай відлученого сина
Від лона дійсности: він п'є, і знов блює, і п'є.

Короткий шлях до завтра від сьогодні
Сяк-так посипаємо перцем життя 
Чи сіллю там. "Чому ви не холодні, –
Гукнув би, як Павло, – а не гарячі 
Зрештою, щирі ваші співчуття!"

Яка погода! Сонце і тепло,
Життя знаходить ласку в сеймі духа:
Нехай нудьга, всіх душ свекруха,
Теж собі знайде втіхи джерело!

Думко, а ти вже, мов чорний шуліка,
В небі кружляєш! Чи видно звідтіль,
Що земля не така вже й погана й безлика,
Як на мій невиразний, вже вицвілий біль?
Непогано, що я непогано живу –
Та краще я житиму краще.
Злови мені хоч мишку польову
І лишенько бодай пропаще заваляще.

Подружжя ялин є у нас на кутку,
Там на ялинах ідолами сови:
Цілий день вони думу якусь невимовно тяжку
Точать гуртом, бо нема з чого ткати розмови.
Про що їм, справді, говорити? Школярі
Буває стануть, дивляться – й просвітлено сумують.
Тоді, сформулювавши свої коментарі,
Сміються знов і далі чимчикують.
Але, якби шати свої у розчулення хвилю п'янку
Ти перед ними скинула, природо –
Скам'яніли б надовго, й стояли, як грішники у дитсадку:
"То он воно яке, життя зі споду!"

Як блудна дівка проклинаю свою вроду,
Як грішник проповідую Христа,
Як селянин я нарікаю на погоду:
Нема тебе! Ну й добре! Красота!
Байдикувати можна, про високе
Гадаючи у серці на печі. ( міркуючи )
Що нам те щастя людське, караоке, 
Що нам та мишка, вбита уночі!
Подбаймо ще й про гонор офіцера:
Готувати війну. А кому це потрібне? Йому.
О звичаї! Ця "наша" ера – як фанера.
Воїстину, пропаща наша ера! –
Кажу як поет, адже знаю, що участи в ній не візьму.

І хоч ніхто, напевно, не оплаче
Одужання і смерти сумнівного поета –
Зате подумають: померло, бо ледаче 
І не могло придбати пістолета.
Було придбати! Я тоді застрелив
Чи сто, чи тисячу ледачих і тупих,
І плакав, що не можу вбити всіх,
Коли вмирав, і думав: "Було життя веселе
В якомусь принципі, а ось тепер тюрма:
Тепер мені кінець, і виходу нема".

А ще було прояснення раптове
На лику вічности, й до святости порив –
Якби ви знали, пані та панове,
Скільки я тих прояснень пережив!

І тут якраз, біля руїн чайної
Помалу церква зводиться, в приватний чийсь паркан
Впершися рогом: "Прагнемо скупої
Молитви грошовитих християн!"

Дядько Іван – його за правду вбили
На сходах тут, – і знову я думаю про смерть:
Де він тепер, що крав на фермі дерть
І накликав на себе громи і блискавки,
І всі небесні сили?
Казав: я вірю в Бога, дививсь на кулаки
Та все сміється, – й вийшовши на ганок
Пияцтва і знайшовши поглядом хреста
На церкві там – до Господа зверта
Й до гроба, й матері потрійну мідь горлянок; 
А просто – на базар через дорогу
Теж плюне, скаже: "Вчора був базар!"
Та й почвалає дико та розлого –
Всіма шляхами! –
До кубла родинних чвар.

Слава в віках і правда в аксакалах:
Ось увіходимо: читати вже я вмів,
Біг син, як також Ленін у трійці пияків.
Дитяча пам'ять – як вночі раптовий спалах: 
Мов у садочку, на стіні "Богатирі"
Суворі вельми, не сміються: виглядають
Буржуазію там; в тумані угорі
Щербата люстра плаває; п'яниці зосереджено
Складають вічність для смаку на вінці кухля:
Нудьга та мухи! Сморід, мокрий чад, –
Лиш старовинні з присмаком занепаду котлети ( зі смаком )
Хвилюють реготом. П'яниці не регочуть –
Вони сидять, балакають, осмислюють життя
Сумне, тяжке, доросле й препогане –
Аж ніби якось ніяково стане,
І завидно і сонно, про що вони бурмочуть. 23.01.13

Аж раптом – впали двері! – і в сяйві полудневім
Три постаті міфічні, з них одна мала:
І наближаються у мареві рожевім,
І в очі дивляться, і спалюють дотла. –
Скільки разів, буфетнице честива,
Ти зомлівала, коли я, малий Прокруст,
Громоподібне "Два по сто й три пива"
З цигаркою разом зроняв зі своїх уст!

Хитнулась Баришівка – й знову твердо стала
Мов скеля в морі мертвого часу.
Що вдієш? – Намантачу знов косу,
Десь так почну: ти альфа і омфала.

Вони не плачуть, як та баба чи й золоте дитя –
Хвилюють, як тоді – а може, й ми, поети,
В цей спосіб компонуємо порочний аромат,
Щоб в сутінках майбутнього морочити дівчат
І натщесерце пити вчорашнє пиво з Лети? –

Увечері справляю творчу ніч,
Удень працюю в виробництві сиру –
За віру в людство, добре що нещиру,
Люблю своїх близьких і ставлю могорич.
Часами, мов жаринка на багатті,
Якесь життя у грудях спалахне,
Якісь надії бігають по хаті –
Таке то вже видовище ганебне та страмне!

Ти знов сьогодні ковтюжка, старий!
Минеться ніч – і я минуся з нею,
Лиш вирубаю "Розуме не пий!"	
На сходах свого власного музею.
Минає день; он вечір вже чіпляє
Собі на груди люди, як зірки;
З чим розминулися – минуле замикає
В минулому, як я, на два замки.

Ті мудреці, котрі виборюють людину,
І ті, котрі оплакують, і ви, що ганьбите –
Не мудреці, а люди. Ти запитаєш, сину:
А чи було воно, письмо оте, святе?
  
Було колись: в Україні гуркали гармати,
Та й рубались на капусту й скіфи, і сармати.
 
Що відповім? Але! Не знаю, синку:
Буває так: було, але тепер нема.
Але, як хочеш – розповім тобі про жінку,
Тоді вже віршуй та вирішуй щодо святого письма.
А ми тим часом виправдовуємо всіх:
І тих, котрих нема, і тих, що будуть,
І навіть тих, котрі довіку не забудуть,
З якої глини виліплено їх.

Бо скільки ні митимуть землю ці зливи –
Не змиєте з неї землі.
Й тобі, що вигукнеш: "О небо пречисте справедливе!
Зажди, бо не готові ще космічні кораблі!"

Цукерку дам: Не страшно, сину мій!
Наїжся хоч космічної пилюки –
Ще й не судилося тобі з такої муки,
Щоб мордувати розум молодий.

Подібно до масок сумних та веселих
На пиках байдужих богів,
Одні люди хвалять свій сонячний келих,
Инші не хвалять: мовляв, недолив

Ганімед життєдайного. Чом же не плачеш, диваку?
Може, богам твої сльози будуть солодкі, як мед,
Батько розчулено скаже: "Цей сучий син Ганімед
Смертельно скривдив нашого писаку".

Отже, боги! Не писаку – це вже я вам не брешу.
Глядіть, поприростають вам ці маски –
І я тоді у книжці напишу
Про ваші приказки, притиразки й поразки: 

Чого вчите – відомо; про віщо мовчите –
Не знаю й я – та можна стільки прибрехати!
Я чув одну розмову – там якраз про те,
Кому, навіщо й скільки наливати.

Така ганьба! А ще я чув, як важко
Ведеться вам, ( забув яким ) богам:
Любили й ви людину бідолашку –
Та що було робити? А я те знаю й сам:

Пити життя, як погане вино
І жартувати гірко а реготати кисло:
Помер би здуру знов як і тоді давно,
Проте ж не жити взагалі не має смислу.

Як тридцять другий рік, пиши, прийшов,
Було мені – любити, не любити –
Ще й досі я за ту любов
Не маю чим платити.
Життям хотів. Чи вірите мені?
Вона не вірила – і ось кляну я, живий,
Той поєдинок чесний, нещасливий
Млина обману з лицарем брехні.
Чи не знайшлося б бога або судді якого,
Котрий би знов нам битву присудив:
До пекла неблизьку, слизьку дорогу
Мостити винятками з праведних шляхів.

Назавтра в нас – бліде розчарування:
Чи прийдеш ти, котру, якби любив,
То вже й прокляв би? Пісне моя рання
І запізніла, посестро! Кохання
Обоє знаємо, і досить нам обом,
Що я тебе лише в словах цілую,
Лише цілую. Годі хтивих ідіом!
Ось меч подібности між нами! Не шкодую
Про те, чого немає – а щось таки б я сплів
З цих паралельних снів однакових життів.

Таки бліде! Тебе я матюкав 
Так саме, як і ту, що одинока
Мені причина: я тебе чекав,
А не її, чужа та одноока!
Хоч би я був тверезий, а чи п'яний –
Дивлюсь однаково. Однаково й, як і себе, хвалю:
Ти добра в тім, у чому я поганий; 
Я – добрий в тім, що знаю і люблю.