Жодної думки нема в голові –
Хтось таки ж має там бути.
Мізки, наприклад, у мене криві,
От би їх і розігнути.

Руки також, і стежки. Все те саме!
Думко, прийди хоч кривими ногами,
Припади мені прикро – може прикрий,
Щоб словами не грався. Таки ж я дурний:

Всі стежки мої знов як трамвайні маршрути,
Всі думки мої там, де письменні дівки –
Ті думки мені варять солодкі отрути,
Щоб життя не боявся – чи навпаки.

Чи на крилах прилинь: це ж весна вже,
І прилетіли шпаки.

Майне буття – ми не минемо:
Мо, не мене забуде майбуття.
Най мають займена імен, а ми окремо – 
Знайде нам здобуток знаменник забуття. 
Не май за небуття набуте з небом
Або не знай, що маєш за буття:
Будуй, бідуй – але бідовим дубом
Здіймайся над скорботами життя.
Часом минає час, а часто оминає,
А смерть, як море, землю омиває:
Тут ми вагаємось, а хвиля промайне –
Ні ми її, ні нас вона впіймати
Не здогадалися. То й годі міркувати: 
Будь-кого з нас хто-небудь принаймні пом'яне!

Гай, було моє кохання
Як завіса димова. 
Це було б оповідання –
Та яка ж його канва?
О рахманне, добре знане!
Думка, серце, – і канва:
І твоя любов розтане
Мов та баба снігова.

Моє сумління – як філе мерлузи,
Тому й кажу це просто аби ляп.
Хотів сказати: я ніщо без Музи –
Та вільний, як в степу веселий бесараб.
Прийдіть до мене, збочені й болящі:
Мої страждання набагато кращі.

Сонечку! Так я жартую,
Щоб бути філософом серед людей:
Ніколи, нізащо такого не хочу,
Що буває крім нас аж допоки земля.

Там на горбі не київ-місто –
Немовби втоплене у скло
Нудьгує гордо і врочисто
Моє оплакане село:
Там на горбі – ото вона,
Моя ганьба Нового року –
Хоча й сидить не з того боку
І відвернувшись від вікна, 
Як розчарована весна
З пакетом яблучного соку.

Я низки прикладів не знаю,
Як низько падає мораль,
Коли по всьому виднокраю
Нема духовности, на жаль.
Але довідався допіру,
Що неспокійно на землі,
Не стало злагоди і миру, 
І потонули кораблі,
 
Бо, кажуть, бог побачив з неба
Якусь неправду на землі,
То й покарав кого там треба,
Ще й потрощив їм кораблі:
Мовляв, по правді вас караю,
Невірні: буде вам біда!
Все, що ви коїте, я знаю,
Лиш бідних чаєчок шкода.
Кому шкода? Мені й так далі:
Я написав поганого вірша. –
Хай це показує, як зовсім без моралі
Слабує розум і плюгавіє душа.

Як покохала безум моя совість,
То розум їм злигатись допоміг:
Я плакав, садом радощів земних
Блукаючи як прикра випадковість.

Куди це ми, люба, мовби на муки, йдемо?
Звісно куди: на танці.
А звідки ж ми тепер, зневірені, йдемо?
Перепитай уранці.

Ти скажеш, що в тебе дитина.
Кажу: а до чого тут я.
Ти скажеш: хіба не потрібна?
Кажу: а до чого тут ти.
Я загубила ключа.
На тобі ще, та гляди не згуби.
Зовсім я втратила совість!
Ось тобі, серце, моя.

Нехай тобі лелека дитинку принесе:
Віддай життя за неї, і біг тебе спасе.

Гріхи замулив, очі замолив,
Обличчя книжкою про ( гроші ) затулив.
( А сором? )
Свій сором я відбув, ганьбу як нежить збуду,
А за науку дякую, – до завтра не забуду.

Лицар в плащі з акордів-квітів
На мармурових сторінках:
Вінчай мене, Ладо піїтів
Своєю славою в віках!
Беру вінка – і що я бачу? 
Собача шерсть і в піні пень!
Вже не читаю і не плачу –
Лише сміюся третій день. 
Франко: Я так і знав. Знайома поза!
Ладо Поетів, не журись:
Ця втрата нам – пір'їна з воза,
Ще передумаєш колись. 
Тичина: Сліпа любов: коли минає, думаєш: "Чи всяка любов сліпа?"
Влизько: "Провінція. Розхристаний експозиціоніст –
Майно минулого, ліхтар вечірніх вулиць міст". 
Теліга: "Заздрите! Лиш трохи тхне кацапом –
Ну, а горба й не видно за генієм-трикрапом".

Собача шерсть! Весь в милі – квітковому! –
І он де твої кучері!
( Я плачу ) Уночі: 
Така то, читачі, балабалада!

Поет на старті став, мов спринтер,
Напружив м'язи голови –
І вже летить, мов пойнтер-принтер,
Десь на канарські острови.
Змок, добуваючи мрій лет, чуб
Над стадіоном всіх культур,
До речі з хмари й синій кетчуп
Тече, мов кетчуп на шампур,
На зболеність оголеного нерва. 
Я літери, мов м'ясо, нанизав,
А хто не їсть обсмаленого стерва,
То це – моє намисто для молитов-забав,
Коли земним спотвореним сузір'ям
Блукаючи, ти бачити могла,
Як я пишу пісні залізним пір'ям
І кличу небо голодом орла.

Мені сказали, птиця не орел, –
Проте й палітра ще не палітурка,
Річ не промова, вечір не отел,
А літераторка – то ще не вся літературка:
Мріє майдан Незалежности. Угамувалися чвари,
А що робити після боротьби?
Порати гулі & сушити шаровари,
Лічити рани й годувати голуби:

Ран не лічи: лічи набої
Заради гвардії он біло-червоно-голубої.

Або ж покажи, нам казав підполковник,
Що жінка героя – то гарна війна. 
Як погана війна – то нехай буде мир,
А як жінка – нехай її ворог лупцює.

Инакше кажучи, плекати злагоду сердець.
Але тому-то й боротьба, що не здається 
Без боротьби вона. Гай-гай, ще схаменеться
Сей недожований у шлунку гаманець!
Навіть швидка медична допомога
Вам розтлумачить, що таке метаболізм
І яким механізмом здобута прожогом аби перемога	
Спричинює в проекції державний катаклізм.

Воїстину, з усіх земних плюгавищ
Лиш на одне плював би так, ніби любив:
Ти, Києве – неславище неславищ,
Звалище мрій і кладовище снів.

А сонце, сміючись, видобуває хмари
З Дніпра-Славутича. Волога й волоока,
І сповнена мінливої журби,  
Зійшла погода в одязі пророка,
Мов Ющенко, на київські горби:
Тут буде дощ! На срібний меч Покари
Останній погляд кинувши, весна 
Потоне в оплесках. Літа – мов яничари,
Та знаємо, що знов повернеться вона.

Не для того Україна, щоб її ганьбили,
А для того, щоб боялись і не розуміли.
Моя пісня не для хама, не для цапа Гапа:
В Баришівці тут я сам, в Ватикані – папа.

Найважче – вирішити: чим сьогодні зранку
Підперезати черево Землі:
Спокійно тут, а в Сомалі
Воюють он без перестанку!

Коли я знову склав себе докупи,
То озирнувшися побачив цілий світ
І написав: плекайте ваші струпи,
Мов струни плектром місячних орбіт.

Люди є діряві міхи, непридатні для вина:
Розуму не наберуться, їхня підлість – нестрашна.
Бо не стільки є у мові невідкритих дієслів,
Скільки має мій надрозум незалежних розумів.

Криницю в морі викопав, схов контрабандиста,
Так за прийдешнє дбаючи, а вдвічі – за  минуле.
А ти, людино, й ти – і  ви, розумні люде – 
З мене ви ідола не робіть.

Або й робіть – та не ходіть за мною!
Коли я вчу гусей, ви вчітеся у них
Ходити, плавати, літати, дружити між собою,
Пишатись, шикуватися до бою,
Дивитися  та слухати, і з радощів простих
Бадьоро снуючи життя основу
( там безліч перехресть підбезлічі доріг )
Сим вдовольнятися – й  не важити на слово:
Бо слово – в мене. 
Ще я застеріг:
Як нічого не знаєш – то сідай на свиню,
Їдь куди-небудь, і пізнаєш болото.
І придумаєш назву своєму знанню,
І винесеш його, й навчатимеш сволоту:

"Горять на небі святощі захмарні
Над головою в нас; 
А під ногами – гроші і сміття
Горять не гірше; в цім житті – як в тій лікарні –
Лікуємось від нього ж, від життя".
 
Отак, мовляв. А далі – гола правда,
Вам не зашкодить про неї знання –
Та ви не вірите, що перша-ліпша кривда 
Все краща, аніж навчена свиня.

Стою з біноклем тут на піраміді:
Здається, все хитається, – лиш я
Зі славою, тривкішою від міді,
Чарівника, зухвальця й крутія.

А тепер зберу докупи всі науки й штуки,
Та рукава закасаю, поплюю на руки –
Ось як треба жонглювати! Але ми, жонглери,
Не повинні забувати й про небесні сфери.

Ми навчали людську расу мудрости й любови, –
Ще б навчити відрізняти зерно від полови.

Лестощі, пестощі, ласощі й пахощі,
А також квіти і світи
Даруй любові.

А коли зловиш з неба якусь бомбу,
То підкинь її вгору, де хмара пливла. –
А людям поясни без зайвого апломбу,
Що сокира добра гостріша, ніж зла.

Кручені вуха маємо обабіч голови
І делікатний зморшкуватий мозок
І самоцвіти, що горять в тумані почуттів
І винахідливі швидкі надії-руки
І всі слова кричати про своє
І всі бажання – аж до убивати
І спати в дорозі, щоб не так довго було.
Люблю я спати у дорозі, щоб не так довго було! –
І розчаровано заплакавши казати фас вівчарці.
Так, фас. Такий наказ буває що скасую
На день разів до десятьох.
Про це я иноді шкодую,
Іноді ні. Мій собака
Щоночі гавкає, вдень спить.
Одного разу прийшли мовчазні вороги, –
Жінка їх вбила ( граблями ), не давши сказати ні слова.
Нелегко їй ведеться, вкраїнській берегині,
А особливо як встане не з тієї ноги.
Я довго її заспокоював, заборонив пити каву,
Прохав не дивитись далеко вперед,
Пообіцяв повести на страшну виставу –
А назавтра до нас прибуває Макбет:
Лиш глянув я на сцену і глядацька зала
Замовкла в темряві, Брюнгільда підвелась
І ( нетерплячій ) публіці постала
Видовищем, як моторошний сон. 
Як завжди, несподівана в об'яві, 
Бліда, страшна, прекрасна, і кричить.
А пазурі й уста ясні, криві й криваві! 
Так, то була жахлива мить.

Є вічні істини. Вони – як теореми
В космічній математиці, що їх
Не визнають нетесані нечеми
Через відсутність розумів своїх.
Одна є ось: "Ми беремось довести,
Спираючись на власні відчуття,
Що ми існуємо, і наша справа чести –
Довести нашу справу до життя".

Проте – люблю я надлишки і крихти!
А хто не вірить – той затурканий Хома.
Щодня до сонця думає: "Чи бігти
Питатися що є й чого нема?"

Таким порадити не хочу, але мушу
Сховати в погріб знов немов картоплю душу.

Тим часом знов дочито-перечитую
Цього листа: "ніж та,
Що ходить по світах з косою і з сапою.
Вона співає, що дитя вже підростає,
Тоді юнак її напевно покохає.
Всім дітям хочеться ходити і все знати,
Тому вони хапають книгу за спідницю,
І ходять з нею так. 
Дивися, яка кака намальована!
Тоді я дивився: хрести й черепи,
На небі там написано: "Я вас не покину,
Вже завтра будемо ліпити з пластиліну
Солдатів". –
То книжка у мене в руках,
То тікає Амфібія, стрибаючи
З мокрого даху на дах.
Перегорни сторінку з червоними устами:
Під машину потрапила дівчина бідна,
Коли потрапила під дощ,
Вона була мені як рідна,
А ти – моя радощ.
Що роблять люди, як потраплять під машину?
Вони надівають хто книгу на голову,
Хто черепа. Додому я прийшла
Вся мокра, а бувало, що й підвода
З мерцями нас підвозила мереживом доріг –
Вони кивали синіми губами:
"Все під дощем, на дзеркалі туман"
Мовляв, не бійся. Лиш одну мені губу
Погризла миша – тільки цілуватись
До крови, боляче. Я в дзеркало дивилась,
Не всю себе я бачити могла. 
Чи гарна я? Скажи: якби ти був
Такий тонесенький, як лезо чи сторінка –
То що ж там, я забула – там десь, прочитай. 
Та я не можу слів тих прочитати:
На них там поцілунок. Вранці я дивлюсь
На ті дахи, антени – й не можу пригадати
Хто я такий. Тримаю дзеркальце в зубах,
Тримаюся рукою за твою спідницю
І з даху перестрибую на дах,
Не думаючи й зовсім без повітря.

Я проповідував у людях:
Ви від народження сліпі, глухі й німі:
З вильми пекельними у грудях,
Того не знаєте самі.
А чорт бере вас, мов пельменя,
Вмочає в мед або у гній
( В залежності від моди сьогодення ),
Тоді вже їсть. Почуйте голос мій!
Та з декотрих – ті вила сам Господь
Висмикує з людини разом з серцем:
То, кажуть, блискавка. Ніколи не підходь
До таємниць природи, чоловіче!

З синцями хмари під очима
І біле сяйво над чолом
Лиш морок блискавкою блима
З-під вій, як зламаним крилом.

Знов блимнуло: пласкі гадюки
Течуть по шиї до грудей:
Блакитні стріли, срібні луки!
І срібні сльози до очей;
А там – глузливий регіт схизми
І шепіт чорної трави
І все якісь недолугізми
Гудуть довкола голови!

А серце нібито сміється:
Чи ще зустрінемось колись?
Тут наші погляди, здається,
Так чи надовго розійшлись.

Мені тепер кресати звуки
Щоб не замерзнути в пітьмі,
Тобі ж – скривавиш білі руки,
А струни й публіка – німі!

"Не зовсім так!"
Кого я бачу?
Її, на гойдалці вагань –
Таку ж напружену й незрячу,
В садку святих оповідань!

О Мітці Дюпрі!
Що я зробив, ( що зробив, ) що ти згасла так рано?
Де твоїй зорі	
Місце на небі, Мітці Дюпрі?
27120716 год. ( Снилося, що слухаю музику, а однієї пісні  немає )

Еріне!
Твої зелені луки,
Твої гаї на пагорбах,
Квіти, пташки, дзюркотливі струмки
Бачу в очах твоєї дочки.
Коли вона танцює – руки
Не до моря течуть, а до неба
І губляться в хмарах. Там райдуга сяє
Що зветься веселка: чого невеселі?
О! Навпаки. 
Три ночі сиджу на цій скелі,
Всі хвилі моря до мене
Біжать, як голодні вовки.

Диявольський, жахливий час!
Я згадував той похорон Лариси,
На лобі в себе креслив вже знайомі риси
Страшної правди. А вона – не хоче знати нас.

Коли почну: моя печінка –
Мене в лікарню покладуть.
А як продовжу: тая жінка,
То так, лежачого, й заб'ють.
Я – байдуже. Вона ж така,
Як хто? Принаймні ж не Лоліта?
А в мене – тільки думи кріпака,
Дума про неї – тиша гробовита!
Не грошовита, слово. Що ж я вам кажу?
Розумний я – та сум, немов собака,
Не випускає слів з моєї голови.

Або: Це вже літо. Давно не бувало подібного літа,
Ходімте люди вип'ємо холодного пивка.
Або ж послухайте старого єзуїта:
Найліпше вам буде сидіти й жувати свого язика,
Як я. А хто не хоче – ну тоді ми, браття,
Живімо в добрій злагоді як сестри та брати:
Ось цій сестрі допоможу стрибнути у багаття,
Або хоч покажу, як туди йти.

Помалу плине час. Під таку спеку
Раптово розумієш: добре, що вб'єте.
Хай йому біс! Щодень би я туди, хоч і далеко,
Ходив, мов той прочанин, по слово золоте!

Та де воно – те слово? Виходить, що знову не те.
Або сказати б так: "Послухайте: росте
В Узбекистані там туманність Альбіона,
Ви дивитесь на неї – і впізнаєте,
І думаєте: "Хто то? Дитина чи ікона?"

Та що ікона! Коли думаєш про кожну з тих дівчат,
То й двоє инших з нею. Мов сіямські –
А одна одної й не знають! Ну що ж це таке! Що ж це таке!

Хмара, позіхаючи, вмивалася мов кицька,
Облизувала пузо й під хвостом. 
Ну що за поведінка сороміцька,
Засуджена одноголосно всім містом!
( Цей день, народжений для сміху,
Пішов шляхами позіхань ).
Будинок справа теж почухав стріху:
Ну й атмосфера. Це ж просто якась 
Щелеполомня і Тмуторокань.
Он липа хлипає, в одній панчосі гімназистка,
Мов хто зна звідки де вона взялася
Перед квадратним комітетом ЦКК.
Нам невідомо, хто вона така
Й до чого тут погода? Місто – пастка
Для особливо чубатих хохлів, вірноймо.
То що ж ми робимо, товаришко гімнастка –
Чи так покаємось, чи голі й стоїмо?
(  Я більш не буду ). Посковзнулася від холоду й задухи –
Зате ж граціозно й не впала. Ну що ж?
Тут треба з ввічливости знов надіти капелюхи
Та скинутися їй на сірий макінтош.
Деякі хапалися й за шаблю, –
Навіщо це? Немає ні вітру ні дощу,
Хіба що поліцейського приваблю
Охайним сном в тумані сірого плащу.

А все-таки вітер потрошку гуляв
Десь на горищах з привидома лейденської банки,
Навіть подекуди бляху зривав
І рихтував дотепним дотиком киянки.

Ми йшли з конституційних зборів
І відчайдушно мерзли. Вже бачили метро,
Пригадували літо й збирання помідорів:
Струмками люди мов горілка течуть в його нутро,
Або ще й гірше. Картузи, плащі та парасольки
( Дощу – немає ) конденсуються, а ми?
Ми дивимось і терпимо незрозумілі кольки,
Як раптом вихопимо щось таке з напівпітьми
Як от подовжена в беретику голівка
З якимись клопотами там, – згадали як шкварчить
В руках під мікрофоном кіноплівка:
Пакунки та покупки; перед дверима на мить
Замислишся: так навчено додому
Ноги несуть. Раптом трахтарабах, боже мій!
Линуло раптом сильно так, без грому,
Зате блискуче й ясно в рекламі світловій:
Ото вода біжить, і люди, і світло зі швидкістю літер:
Ти, замість прагнути земних жахливих надр,
Подумай про майбутнє ( а 26-ий кадр –
Моя робота: і придбай магнітофон "Юпітер"! 
Така моя робота, чесно вам кажу ).
Тим часом авта вже з качками серед плеса
Очамріло змагалися за екологічну межу,
Щоб ті, їм кинувши прокльони під колеса,
Знов повернулися до тихих саг Славути.
До речі, мій недопалок горить в Центральній Урні. 
А я подумав і сказав: не може того бути,
Про що наперед верещать таблоїди новин!
Додати – нічого. Боюся, може, в дурні 
А й то мовчу про плями на Сатурні
Пошитися? Не слухайте, бо дурень – я один,
Ну а тоді побачимо хто бреше,
А хто, немов тролейбус, іскру креше
Всієї правди: і Дніпро, і мальовничі кручі,
Й оселедці в вітрині як холодні ножі,
Як і вітри Юпітера шипучі та квітучі,
І ще всілякі там голодні міражі
Мальовані: оце мені якраз 
І не завадило б подумати про 22-е сторіччя.
А я що роблю? Що й казати, сприятливий час
І місце для рефлексій! Дививсь на це обличчя,
Уважно шкрябався. Чи я то був? Ad hoc –
Моя і зачіска, і манік'юр, і чорні брови
Контрастні, й вії, й навіть кришталева булька
Росте, як у дітей, з усміхненого носа.
Якщо ad hoc, то я, і годі вже цих кольок і думок!

Додому йшов. Один сердитий непридибний
Спросоння дав мені ( одного ) копняка:
Вибачте, каже, ви здались мені потрібний
До одного вкраїнського письменника.
Ви помиляєтесь, – кажу, – хоч знаю, до якого.
Та я – це я.
Невже! Тоді я дам вам ще одного.

Працює десь нічний мов робот кулінарій,
Котлети й пиріжки мені пече,
І думкою далекою як схопить за плече:
А ну ж бо, де тут мій зароблений динарій?
Немає. Що ж ти вдієш: банків не грабую.
Ага! Он ще один: недармо юрба самарян
За ним погналася, вдаряючи в тимпан.

Вже вбилась нічка в силоньку такую!
Скажу лиш їй всю правду, і сумно підсумую:
Я зупинився, – пішла з носа кров
І в голові страшенна рубанина:
Це знов мені ведеться про любов.
Не думатиму. Он проїхала машина.
Місто: Де ж сніг?
Десь на острові Мальта.
Гай, гай! Куди ми котимось? Кажи!
Машина: Що казати? Теплі пальта;
Дрижи, стрижи, держи – а гроші покажи:
декольтавольта, кольти, знов ті пальта,
беретки, сигаретки, фінки і пілотки,
сріблясті оселедці й кебаб-папіліотки!

А я вже вдома: це минуло 20 літ,
Тебе немає досі. Вже й не стежу,
Та все чекаю, ніби на приліт
Дурних шпаків. Так само вляпався в мережу,

Як був у тебе. Кажуть: "От невігло
( неологізм ), нечема. Хто він тут такий?"
Оце, моє життя, ти знов добігло
Логічного початку: я не твій,

Та, коли зможу, перевтілюся, і буду твій собака –
Тоді любитимеш: побачу по очах:
Не впізнаєш і не боїшся.
Ось де є мій рай!
Ти сердишся, дратуєшся: "йди геть" або "тікай",

А я б валявся в тебе під ногами,
Щасливо хекаючи – й далі заважав
Робити це сумнівне: розбирати
Мої рукописи, де вицвілі рядки
На сторінках, як листя самосаду,
Й окроплених де відчаєм, де чаєм, –
Проте ж які там, справді, є скарби!