«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,
а хто дивиться на хмари, той не жатиме».
Екклезіяст 11:4
Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,
Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,
Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,
І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.
Я слухав як билося серце її тоді
І лякався зворушити словом крихке мовчання,
Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,
З останньою краплею, ніжність постане обманом.
Що зникне усе, як зупиниться прясти вона
З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,
Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна
Незмінної зливи у гомін мінливого міста.
Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,
Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,
Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,
Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.
11.11.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998472
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.11.2023
автор: Володимир Каразуб