Хліб по воді

 «Хто  позирає  на  вітер,  тому  не  сіяти,  
а  хто  дивиться  на  хмари,  той  не  жатиме».
                                                                                                                               Екклезіяст  11:4

Я  любив  дощ,  тільки  тому,  що  його  любила  вона,
Коли  зазивала  в  альтанку  неначе  на  власний  острів,
Вона  обіймала  мене,  а  довкола  шуміла  вода,
І  для  неї  зникало  майбутнє,  земля,  часопростір.
Я  слухав  як  билося  серце  її  тоді
І  лякався  зворушити  словом  крихке  мовчання,
Як  тільки  припиниться  дощ,  так  здавалось  мені,
З  останньою  краплею,  ніжність  постане  обманом.
Що  зникне  усе,  як  зупиниться  прясти  вона
З  темних  кужелів  хмар  любий  сум  шурхотливого  листя,
Мов  прийдеться  їй  вийти  з  прекрасного  полотна
Незмінної  зливи  у  гомін  мінливого  міста.
Що  я  їй  потрібен,  аби  лиш  признатись  собі,
Що  чуттєві  світи  –  нетривке  хлюпотіння  зливи,
Що  потрібно  пускати  свій  хліб  по  замерзлій  воді,
Коли  не  хвилюється  вітер  здіймаючи  хвилі.

11.11.2023

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998472
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.11.2023
автор: Володимир Каразуб