3
Невелика настільна лампа освітлює спальну кімнату. Макс лежав у ліжку, почувши кроки, підійшов до стіни, намагається сховатися від світла. Надія переступила поріг.
О, як йому важко від неї відірвати очі! Зачарувала.
Зелений еротичний пеньюар із застібкою спереді, по талії в густо зібрані клинця, ледь-ледь прикриває стегна. Верхня частина пеньюару оздоблена люрексовою ниткою, переливається від світла.
Здивована пустим ліжком, тільки спромоглася сказати,
- А ти…
Він ззаду обома руками обійняв її, розвернув до себе,
- Злякалася… я тут.
Зазирнув у її очі… в них світяться іскри любові, до уст доторкнувся устами. Солодкий довгий поцілунок.
- Чому тремтиш, моя чарівна пташечко, ти солодка… моя мрія і надія!
Гарячі руки положили її на ліжко. Різко рукою, вона в поспіх виключила настільну лампу.За мить опиняється в теплих, ніжних обіймах.
А в голові ніби туман, серця закоханих б’ються в одному ритмі.
Життя, як річка, пливе спокійною течією.
Після Водохреща Надія і Максим одружилися. На весіллі гуляли самі ближчі друзі з роботи та родина. Мати Надії, хоч і обіцяла приїхати на весілля та хвороба на грип завадила приїзду. Подружжя приймало вітання по телефону.
На час ремонту в квартирі, молодята переїхали до Ельвіри. Всі свята зустрічали за великим круглим столом. Микола Миколайович й Маргарита з Віктором теж були частими гостями.
Щоденні клопоти, робота, дім, вечірні посиденьки з пахучим чаєм, щасливі хвилини життя. Надія з Максом планували влітку провести відпустку на березі моря. Але пандемія коронавірусу сovid - 19 порушила всі плани. Ельвіру терміново визвали в Ізраїль, люди які винаймали її квартиру переїхали в Америку. Їй таки повезло, вона ще встигла вилетіти до локдауна. Не знала коли повернеться, то ж вести справи в перукарні довірила Надії.
Через якийсь час, вірус вже прогресував і в Україні . В перукарні кількість клієнтів набагато зменшилася. Ельвіра часто дзвонила до Надії, цікавилася справами на роботі, давала поради.
В житті, як на довгій ниві, все трапляється на шляху. Кожного дня, доля дає людині нові випробування і вона має з ними справитися.
Надворі осінь, уздовж дороги напівголі тополі, за ними цвинтар. Надія йшла в чорній хустці. Холодний вітер разом з краплями дощу бив у обличчя, воно мов скамяніле.
Макс і Маргарита стояли поруч, Він протягнув руку,
- Надійко, пішли…
Вона звела на нього затуманені від сліз очі,
- Залиште мене саму…будь ласка.
Кілька кроків по стежці, по змішаному з багном пожовклому листю, підійшла ближче до могили,
- Тату, ми так мало часу провели з тобою. Та я вдячна долі, що хоч якийсь час змогли бути разом. Ти пробач, навіть не попрощалися, нам й подивитися на тебе не дозволили. Я хочу тобі подякувати за те, що я тебе ближче пізнала, тепер у мене є сестра. Ми поріднилися, то ж не хвилюйся. Я слово даю, Маргарита не залишиться сама, ми її завжди будемо підтримувати.
А час летів, .важкі випробування позаду. Макс і Надія теж перехворіли на ковід, але в легкій формі. Перед Новим роком скасували карантин, Ельвіра повернулася додому. В цей же день, на таксі поїхала на цвинтар, до могили Миколи Миколайовича поклала білі хризантеми. Біля могили, син дав їй змогу побути самій. Бачив, з яким болем у очах вона дивилася на фото (що було на хресті). Вона плакала.
Нехай плаче, нехай. Їй стане легше на душі, подумки заспокоював себе Макс. Все треба пережити, тримайся люба, я ж не маленький, бачив, як ви любовно відносилися один до одного.
Вона поверталася від могили, він із смутком дивився на неї. Ой матусю, ти так піддалася, де поділася твоя жвавість? А може щось болить та мовчиш? Але ж не скажеш, я тебе знаю.
Додому поверталися мовчки,вийшли із таксі, син взяв її під руку,
- Мамо, я оце звернув увагу, біля могили Миколайовича лишили місце для могили, може прах дружини перепоховають?
- Та ні, вона похована біля батьків у рідному селі. Рита розказувала, так мати перед смертю захотіла.
Вона зупинилася, прямим поглядом дивиться в його очі, продовжила,
- Послухай сину, ми не безсмертні, думаючи про це, хочемо там знайти спокій, зустрітися з тими кого любиш, цінуєш у цьому житті. То моє місце..
- Та ти таке вигадала. Щось дуже зарано думки про смерть. Ми маємо ще багато справ, то ж тримаємося на плаву, матусю.
І знову мовчки, кожен при своїх думках, повернулися до квартири.
Нарешті дочекалися вихідного дня, за столом зібралася вся родина.
В голосі Ельвіри чути веселі нотки,
- Ну от я вдома та чи це тут мій дім чи там?! Інколи так буває. Ви хоч і молоді, але молодці, без мене справилися. Та мабуть скоро, знову прийдеться летіти .
На її обличчі розпливлася привітна усмішка,
- Може б усі разом на тиждень чи два в гості, що скажете? І мені би там було веселіше.
Враз, всі один з одним переглянулися. Надія прошепотіла чоловікові,
- Ні- ні, ти що, я звідси нікуди не поїду, навіть і думати про це не хочу.
Він підтримав її,
- Ні, ну що ти мамо, ми цього не планували. Твоє право жити тут, чи там, вибирай де тобі краще.
- Тут діти, така справа. Мене слава Богу ковід оминув та й я, як туди прилетіла, відразу зробила щеплення. Не знаю плітки чи ні та в колі друзів йдуть розмови про події на нашому сході. Ніби розпочалося загострення. Кажуть, що росія піде війною на Україну.
Син мовчав. Маргарита не стрималася, емоційно сказала,
- О-о-о… вони, що там блекоти об’їлися?
Надія рукою торкнулася чоловіка,
- А ти чого мовчиш?
Він поклав руку на її плечі, злегка обійняв,
- Все може бути, ті іроди на все здатні. Та не хвилюйтеся, все буде добре.
Після зимових свят, Ельвіра знову була в Ізраїлі.
Морозні дні і ночі втрачають силу, спить земля під пухким снігом. Старий лютневий місяць опускається до край неба. За вікном ледь іскриться сніг, ніч поступово відступає, в небі народжується світанок.
У спальній кімнаті Надія порушила тишу, їй не спалося. Ой, такий цікавий сон наснився, от би з мамою поговорити, спитати до чого все те, що бачила?
Макс міцно спить. Боячись його розбудити, тихо встала, навшпиньках зайшла в іншу кімнату.
Раптові звуки насторожили її. Тю, це ж не може бути грім! Чи десь щось зірвалося?!
Миттєво відчиняє кватирку, здалеку лунають дивні звуки, ніби взриви.
- Ой, Боже! Це те, про що говорила свекруха?!
Кинулася будити чоловіка.
- Максе! Максе проснись! Послухай які знадвору чути звуки,- відчиняючи вікно, схвильована, рукою торкається його руки.
Відкривши очі, миттєво зривається з ліжка,
- Зачини вікно! Це снаряди зриваються, хіба не чуєш?
Звуки вибухів почастішали. Задзвонив телефон Макса. Перед тим, як відповісти,
- Почекай Надю, це з роботи…
З телефона лунає чоловічий голос. Вона зрозуміла, невтішні новини. Він уважно слухав, то червонів, то блід, очі стали великі, погляд замислений.
Нарешті заговорив,
- Все таки ця погань полізла, от нелюди. Я через пів години буду з вами. Па- па!
Зібрався швидко, за лічені хвилини. Заспокоїв, поцілував дружину і швидкою ходою вирушив до офіса.
Важко сприйняти слово –війна. Надія почувалася безпорадною, що робити далі, не вкладалося в голові. Минуло буквально кілька секунд, дзвінок від матері,
- Доню, що там у вас?
Вагалася, не знала, що сказати. Та врешті випалила,
- Макса визвали на роботу…
- Ой доню, біда! Це ж війна! З Харкова тітка подзвонила, літаки, вертольоти, як зграї воронів літають, скидають бомби. Каже росія почала наступ, ворожі танки пруть, вже перетнули кордон.
- В нас грохіт, було чути здалеку, а тепер вже ближче.
- То їдьте до нас, ми ж далеко від кордону.
- Я не думаю, що Макс погодиться, а я самого не залишу. Навіть і думати про це не буду. Згадай, як ти колись казала, куди голка, туди й нитка.
- Ти пам’ятаєш доню. Це добре, хоч інколи про мене згадуєш. Ми ж стільки років вже не зустрічалися.
- Та нічого мамо, може скоро й зустрінемося. Я сьогодні прокинулася, такий цікавий сон бачила. Може зумієш розгадати?
- Ну-ну, що за сон?
- Ми з Максом в магазині придбали костюмчик для хлопчика. Цікаво, до чого це?
- Ой, донечко, це ж на поповнення сім’ї. Будете мати синочка.
- Але ж я не вагітна!- заперечила їй.
Вона почула тремтіння голосу, відчувала якими зусиллями мати стримує сльози,
- Час покаже. Це гарна новина. Доню, думаю тобі зараз краще не хвилюватися. Якщо будеш при надії, бережи себе і дитину. Щодо приїзду, поговори з чоловіком, воно б так було спокійніше.
- Мамо, може це не надовго, не варто зірватися з місця. Та й свекрухи немає, нині я відповідаю за перукарню.
Попрощавшись з мамою, замислилася, а що, як і справді війна надовго. Ой, сумніваюся, щоб він погодився на переїзд.
Звичайно, війна внесла корективи в життя сім’ї, родини. Після відмітки у військкоматі, Макс відправився в офіс. В ньому планували зробити центр підтримки волонтерів.
Війна… майже щоденні вибухи, тривога, зажура, біль за загиблими, це лякає Надію. На якусь мить тішилася, обре, що вчасно виїхала з росії. Щоб на мене чекало там? Ой, чи змогла б я виїхати?
Хоч Макс і рідко з’являвся вдома та долі дякувала, що зустріла його.
Так, їй було кого чекати, заспокоїла себе. Максе нам є заради кого жити, ось приїдеш і я тобі про все розповім.
В середині березня війська РФ завдали ракетних ударів по аеропорту. По місту лунали сирени автомобілів швидкої допомоги. В цей час, в квартирі Надія була одна, з’явилося відчуття покинутості, відчаю, страху. Закутана в плед, дивилася у вікно, відчувала образу на весь світ. Плакала в захлеп, хотілося кричати. Та зупиніться! Що ви коїте? О, Боже, зглянься ж на Україну, допоможи нам вигнати рашистську орду з нашої землі! Її котре огортає сумнів, як йому сказати, що в нас буде дитя, хіба зараз на часі?
Минув місяць, на фронті важкі бої. Макс вдома майже не ночував. Все частіше, прийде на годину-другу і знову спішить, бо є завдання, треба везти продукти, ліки. Надзвичайно страшно, одній прокинутися від вибухів, під час повітряної тривоги, ховатися в коридорі.
Згодом, неподалік від будинку, самі мешканці району власноруч відновили бомбосховище. Одного разу, Макс звідти і забрав її, по дорозі додому, уважно подивився на неї,
- Тобі важко, бідненька, бачу ти схудла, зблідло обличчя. Я тебе розумію одна в квартирі.
- Та ні я не одна, нас двоє.
- Не зрозумів. Що Маргарита часто приходить?
- Та ні вона ж з Віктором у лікарні біля поранених чергує. Зараз лише по телефону спілкуємося й то дуже рідко.
- То хто ж той інший, чи інша, чи котик, чи хтось знайомий?
-Та ні, воно зі мною. Я не знала, як тобі сказати. Зараз у такий важкий час, але, як скажеш так і буде.
- Та кажи, що за таємниці?
В нас буде дитятко, я думаю, що хлопчик.
Вирячивши очі, він зупинився, хмикнув, провів пятірнею по своєму чорному волоссі,
- Це що правда?
- Так, вже дев’ять тижнів. Я не знала, як до тебе підійти і чи ти хочеш цю дитину.
- Ти що з глузду з’їхала! Це ж продовження роду, які можуть бути сумління?! Це ж наша дитина! І не важливо, чи дівчинка, чи хлопчик, основне в нас буде справжня сім’я. Ти не уявляєш, як цю новину сприйме мама, вона ж так давно цього чекає.
Усміхнений, відразу дзвонив до Ельвіри,
- Мамо терміново повертайся, мені потрібна твоя допомога. Надійка вагітна, а я, ти ж сама розумієш, весь час на роботі.
Голос Ельвіри,
- Питань немає, я вже закінчую з документами на приватність квартири. Через пару днів у нотаріуса оформлю продаж, буду повертатися. Ну давай, тримайтеся там! Ти ж підтримай Надю, уявляю, як їй зараз важко. Ну па-па.
Додому добратися, Ельвірі прийшлося через Німеччину і Польщу, на дорогу витратила більше тижня. По приїзду, опікувалася невісткою. В магазинах непоганий вибір продуктів, тому жінка з задоволенням купувала м’ясо, овочі, фрукти, гранатовий сік. Прийшовши додому, не раз говорила,
- Надійко, оце дивися, щоб усе з’їла, я хочу, щоб мій онук народився справжнім бутузиком. Буде пухкеньким, матиме силу, он бачиш який мій Макс та ти ж фото бачила. Який же він там гарнесенький.
Спекотне літо, пекельно на фронті. Місто і передмістя потерпає від ракетних ударів, багато поранених, є загиблі. Тривожні дні і ночі. В людей розчарування, безнадія. Не раз у бомбосховищі лунають слова,
- Коли ж все це закінчиться?
Але в той же момент, у очах людей не меркне надія, є віра, ворога буде подолано.
З міста багато людей виїхало за кордон, а дехто поїхав на захід України. Мати Надії, неодноразово запрошувала до себе, але ніяке умовляння на молоде подружжя не подіяло.
Одного разу, Надії із свекрухою, майже дві доби довелося посидіти в бомбосховищі. Жінка бачила, як невістці, в такому стані важко. Намагалася її не покидати, відволікала від новин про війну, розповідала про своє життя. Після нічного ракетного удару, ніби все затихло. Нарешті пролунав відбій повітряної тривоги і люди поспішили до виходу. Вони теж підіймалися по сходах. Надія йшла попереду, за нею свекруха, чатувала кожен її крок.Та враз помітила, як вона ніби стримуючись, схилилася навзнак, закричала,
- Допоможіть!
На щастя, на сходинку нижче за Ельвірою, йшов високий, худорлявий чоловік, років шестидесяти. Його руки, як граблі впіймали Надію. Сказав тихим виснаженим голосом,
- Ну-ну, все добре, не хвилюйся, я її підтримаю.
Не поспішаючи виніс її з бомбосховища. Свекруха бідкалася,
- Треба визвати швидку, я зараз. Та в цю мить Надія відкрила очі,
- Ми вийшли? Чомусь у голові зашуміло, втратила орієнтацію, чого б це?
Після цього випадку Надія знаходилася під наглядом лікарів, навіть відбулася бесіда з психологом.
- Дякувати Богу все обійшлося. Он, приймай вітаміни, те що відбувається не сприймай близько до серця. Війна вже майже пів року, то ж ти маєш звикнути. Зрозумій мене, ми жінки, все маємо витримати. Знай, за дитину не тільки ти відповідаєш, а я теж. Якщо щось станеться, мені син не пробачить, співчуваючи, тихим голосом свекруха говорила монотонно.
За вікном пізня осінь. Якось ввечері до них завітала Маргарита з Віктором. Після вечері, жінки залишилися за столом, пили чай. А Макс з Віктором спілкувалися на балконі. В них були серйозні обличчя, Надія розхвилювалася, невже знову поїде на кілька днів, мені ж скоро народжувати. Я ж так хочу, щоб він був поряд, підтримав мене.
Для неї цей вечір тягнувся довго, мала бажання наодинці поговорити з чоловіком. Готуючись до сну, вже вийшовши з ванної кімнати, вона підслухала телефонну розмову чоловіка,
- Вікторе, ти ж розумієш куди цього разу я їду. Я не відмовлюся, де ти бачив. Якщо до пологів не приїду, прошу тебе, ти ж в лікарні, посприяй щоб все було добре.
Раптом почув кроки дружини,
- Ну все-все, ти мене зрозумів. Па-па.
Вона хотіла його запитати, про що спілкувався, адже минула всього година, як вони розпрощалися. За мить, він устами торкнувся її чола,
- Сонце моє, цієї ночі мене можуть визвати. Ти лягай спати без мене, а я тут, на дивані приляжу. Не хочу тебе турбувати.
- І скільки днів тебе не буде?
- Та хто ж знає. Як буду на місці, якщо зможу зателефоную.
Минуло три дні… Зранку Надія відчуває, що настав час народжувати. Ельвіра збирає речі,
- Так спокійно! Як я тебе вчила, основне вірити, що все буде добре. Слухай лікарів, не бійся, не соромся. Не думай істерити, може піднятися тиск, цим і собі нашкодиш, і дитині.
Тільки в лікарні Надія наважилася спитала свекруху,
- Може хоч вам Макс дзвонив?
- Якби дзвонив, чи ти б не чула, чи я б не сказала? Ти не хвилюйся і думай про дитину! Знай, багато залежить від тебе і проси Бога, щоб допоміг дитині з’явитися на світ.
Ввечері зовсім близько лунають вибухи снарядів, у бомбосховищі лікарні Надія народила хлопчика. Не гаючи часу, біля неї була свекруха,
- Це ж яке щастя, в мене є онучок Михайлик. Янголятко ти наше. Бабусине сонечко, тепер мені є заради кого жити.
Надія зі сльозами на очах дивиться на неї, яка ж це радість стати матір’ю, а може і я буду така щаслива, як вона, коли матиму своїх онуків. А Макс, о любий Максе, де ж ти ? Ми тебе так чекаємо!
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997618
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2023
автор: Ніна Незламна