День пробивався крізь світанок капронових стрілок
Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,
Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,
Який насміхається над любомудрими дурнями.
А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:
«Якби ж ти прийшов раніше,
Та тільки не сьогодні, не зараз.»
Невже це страх розколює наші душі
Таким страшним скрипінням розчахнутої вишні?
Що залишиться, коли ніч забере відблиск сонця
На твоїх сонячних окулярах,
І відгомонять хвилі у мушлі твого серця,
Коли розкрита книга надихне графомана
Набити останній вірш на твоїй піщаній шкірі,
І в закутках твоєї замріяності дихатиме легке павутиння
Подалі осоння заколисаних днів.
Що ж станеться в ту мить, коли ріка раптом зупиниться,
І час більше не підганятиме твою відповідь?
Як жаль, що ти розколола цю терпку тишу.
Що час розмиває береги колишньої любові,
А ти продовжуєш схиляти голову на моє плече, тихо промовляючи:
«Усе на краще.»
30.09.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995873
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2023
автор: Володимир Каразуб