Надворі скрізь осінній дим,
від чого прикріше щохвилі,
тож чую серцем запальним,
що втрапив долі у немилість.
Женуть єхидніше ці дні
в думки утому та понурість,
аби отак самотньо скнів,
тнучи клятьбою сіру юність.
Адже під вітрове виття
скипіти б радістю новою,
проте не блякнуть почуття
нараз із небом чи листвою.
Колись, напевно, це мине,
хоча не видно сни пророчі
і палять безпереч мене
її фатально карі очі.
Хай через край надій не мав,
та щось у грудях ще жаріє,
щоб, як-не-як, не вбила тьма
оцю палку рожевість мрії.
А втім, любов дарма іскрить,
бо яв не всіх благословляє,
тому життя – міжвічна мить,
де ось це сяйво не навзаєм.
[i]19.ІХ.22 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994168
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2023
автор: Прозектор