Сто сімдесят тобі минає нині,
Франку Іване. День знаменний цей
Ми святкувати будем. Та дозволь
Тебе спитати, як ся маєш в небі?
Чи відпочив ти від земних трудів,
Шляхів горбистих, непорозумінь,
Хвороб тілесних і людських льодів?
- Так. Мій супутник тут – супокій вічний.
Добірний харч – любов високих сфер.
З напоїв – тиша, нею розкошую,
П’ю її, наче цільне молоко
Дитя з грудей матусі. В сад ходжу
Й до озерця, там риби – не злічити,
Сріблиться в хвилях. Та ніхто її
Не їсть, не ловить, навіть я – рибалка
Затятий, гожий. Гомонять птахи
В саду розкішнім, янголи літають
І час од часу Бога чути глас.
- О, як приємно чути це від тебе!
І що там каже Бог? Є в нього план
Щодо країни нашої і світу?
- Господь все бачить.
Він воздасть по вірі,
По совісті усім і по трудах.
Важливе все для нього: люди, звірі,
Річечка кожна, квіточка і птах.
Усе свою вагу має і смак.
- Однак…
У нас війна давно триває.
І гинуть люди, землі у вогні.
Чому Всевишній все це допускає?
Не любить край калини й солов’їв,
Не знає, що його сусід плюндрує?
- Вкраїну любить, знаю, бачив це:
Сидить і серцем в Книзі книг малює
Її майбутнє – тепле та ясне.
- Це тішить. Ну, а ти що робиш, друже?
- Радію тим, що бачу Бога я.
- За працею письменника не тужиш,
За віршами, дослідженням наук?
- Ні. Написав я усього доволі.
Хоч під кінець згубив чутливість рук –
Хвороба їх на прив'язі тримала,
Та Муза до кінця не відпускала.
Синок Андрій мені допомагав,
Складав докупки твори, те писав,
Що я йому крізь болі диктував.
Та помирав я в повній самотині…
- Скажи, при тобі діти твої нині?
- Їх можу бачити, як сильно забажаю.
Ними пишаюсь щиро я, бо знаю,
Що, як і я, а може во сто крат
Більше любили край той, де сліди
Лишили їхні славнії діди.
- А як у небі чується героям,
Які за волю краю полягли?
- У шані. І збираються юрбою,
Як чують, що Господь поблизу десь.
Підходять до Всевишнього і просять,
Щоби наблизив миру час, добра
Для України, а байдужість ситу,
Пиху, продажність і брехню масну
Щоб вигубив, як кукіль з-поміж жита,
Що колос поневолює, зерну
Налитись соком сили не дає.
- То кажеш, з нами Бог? Надія є?
- Господь за тих, кому у світі гірко.
На п’єдесталі правда у Творця.
Він тішиться, як бачить віри зірку,
Яка не гасне у людських серцях.
- Чекати поміч?
- Брати в руки молот,
Лупати скелю змов і безнадій!
І менше сліз пекучих, менше слова,
А більше планів і рішучих дій!
Хто у півсні, той успіху не має.
Пора між себе виплекать того,
Хто здатний, як Мойсей, вести до краю,
Що медом пахне, ллється молоком.
- А як же світ - Америка, Європа, Південь і Схід?
- У них життя своє.
Ніхто вам щастя в ниву не засіє.
Рубайте слово зрадницьке лихе.
Не бійтесь кулі. Бог із вами буде,
Віллє снаги, сміливості у груди,
Як в душах честь знесете на флагшток,
Закон натрете правдою до блиску.
Лупайте скелю, стане вам терпцю.
- Вклоняємось тобі, Іване, низько,
За мудрість і розмову щиру цю.
Хай думка наша сонечком ясниться,
Міцніє м’яз і дух, мов меч, гостриться.
Призначено розбити скелю нам?
То розіб’ємо на дрібні уламки.
Збудуємо нові в країні замки,
Що будуть вищі (ти за нас молись!)
Над ті, що в світі зведені колись
17.08. 2023 ( ред. У 2026)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991578
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)