І як пишуть всі книжки,
переплетені стежки,
Що ведуть мене до тебе,
Та зі мною лиш пташки.
Верес заплела в косу,
Небо на руках несу,
навіть їжі вже не треба,
Що було - віддала псу.
Чи побачиш, чи признаєш,
Чи шаради розгадаєш,
Щоб змогла із чарів вийти,
Бо блукаю наче сном.
Вітер має чорні очі,
Обійняв мій стан дівочий,
Голосніше вовки вийте,
Бо воюю з чаклуном.
Він не любить, не кохає,
Та своє не відпускає,
Все, що мала - розплескала,
В горах не свята вода.
Де ж ви, де ж ви, сестри зливи?
Косу зріжте, дайте гриву,
Щоб земля з-під ніг тікала,
Та не було і сліда.
Вже тоді мене загубить,
Хто тримає, та не любить,
Хай спадуть одвічні чари,
Хай мара зникає геть.
— Ти не бійся, будеш жити,
Тут не треба й ворожити,
Є у всіх свої причали -
Так мені сказала смерть.
Я піду по небокраю,
Я веселкою стікаю,
Тобі знаки залишаю,
Їх читай як рунний став.
Підмету пересторогу,
Бо в далеку йду дорогу.
За годину вирушаю,
Головне, щоб ти чекав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988057
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.07.2023
автор: Лада Квіткова