Можливо колись, коли природа була безкрайньою,
А мертвий метелик, не під мікроскопом,
Похіттю була земля незаймана,
А її незайманість допотопною.
Вона зберігала красу легендами,
За воротами міста, щитами і списами,
Тоді виникала плоскою з каменю,
Коли гекзаметром була написана.
І тоді вона шліфувала пристрасть,
Чуттєвість тіла в класичну грацію,
І грацію слова в калокагатію,
Тоді віддавалась усім довкола,
І на світ народжувалося міжцарів'я.
І в цьому царстві міжріччя істини,
Тримало місто в руках повії,
Злучивши потворне її й красиве,
З каяттям блудниці, з каяттям Марії.
І люди, люди, давно, як вивчені,
Давно, як метелики в лепідоптерології,
І Земля, видається тісною і звичною,
Як глобус чи м'яч на футбольному полі.
А тому і тужно тепер за безкрайністю,
Хоча і в костюмі класичного крою
В кишені якого до біса метеликів,
Мертвих, розсипаних, взятих з собою.
А тому і природі людській бракує
Міської крові в антенах тіла,
І шурхіт вулиць усе ще шліфує
Старим каблуком допотопне каміння.
13.11.2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987705
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2023
автор: Володимир Каразуб