Коли твоє сердéнько сповива
Гіркий, пекучий сум,
Що розуму твоєму навіва
Безмежну кількість дум,
Огорнутих тенетами біди,
Якої ти зазнав,
Біди, яка веде лише туди,
Де б завжди ти страждав;
Йому так просто ти не віддавайсь,
Мов раб, в його полон,
Щосил його здолати постарайсь,
Щоб він, неначе сон,
Минув і більш уже не повертавсь
До серденька твого,
Аби до нього і не наближавсь,
Обходячи його
Десятою дорогою повік,
Не тільки в дану мить,
Аби не довелося весь свій вік
Із сумом тим тужить,
Його несучи в серденьку, немов
Каміння преважке,
Що тисне серце до самих основ –
Твоє життя людське,
Що надане тобі у тую мить,
Коли ти народивсь.
Та тільки аж ніяк, щоб з сумом жить,
На світ цей ти явивсь,
А надане тобі в той час життя,
Щоб в серці, мов квітки,
Буяли найсвітліші почуття,
А в розумі – думки.
Отож без жодних зайвих справ і слів,
Жени із серця сум,
Щоб не труїв він більше почуттів
І не тривожив дум.
Євген Ковальчук, 11. 08. 2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986229
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.06.2023
автор: Євген Ковальчук