День насичений, як розчин.
Щось-таки роблю я, наче
Віддаю борги і здачі,
Може, хтось все це наврочив.
Співчуваю я Сізіфу,
Та один у нього камінь.
Стільки справ без передиху
Я зробити маю намір.
Не дотягуються руки,
Та і валиться із рук все.
І робить візьмешся, - мука,
Хоч би щось із місця зрушить.
Від депресії є ліки,
Та найкращі ліки - праця.
І отак тягни довіку
Свою лямку без овацій
І без стимулів, без лаврів.
Вічний побут - це не сцена
І ніхто не крикне - Браво! -
Де ж моя ти, Мельпомена?!
Розтрощивсь кохання човен
Не один об побут-скелю.
В кого запитати: - Чому
Не підскочиш вище стелі?
Не пробити стіну лобом,
Може, ще щось в тому ж стилі?
Чом на шиї камінь-побут
Тягне в метушню, як в омут?
Чи оте зробити встигнеш,
Щоб воно запам'яталось?
Чим пишатись зможуть внуки:
- Ось оце його зосталось,
Що зробили розум, руки,
Це його картини, вірші,
А це те, у що він вірив,
Це душі терзання вічні,
А ось те, що душу гріло! -
Та кому до того діло.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985334
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2023
автор: Рунельо Вахейко