можу пишатись – нарешті останній гвинт.
кілька епох будував я в собі лабіринт.
чуєш удари – немов від далеких литавр?
там, усередині, схований мій мінотавр.
вихід до світла ніколи йому не знайти.
хай він погине у темряві і самоті.
часом так довго мовчить у пітьмі людожер –
думаєш, може від голоду вже він помер…
марна надія – і знову я не захищу.
гине, втікає будь-хто, кого в себе впущу.
лютий чудовиська рик досягає небес –
той, кого я поховав, вже вчергове воскрес…
гатить у стіни, мов тисячотонний таран,
грати зминає, ламає черговий капкан,
рветься на волю – благає, кричить ВІДПУСТИ!
вкотре клянеться назавжди від мене піти.
та не піде – я не вірю, не вірю йому!
він принесе із собою свій гнів і пітьму.
від хмарочосів зруйнує усе – до халуп.
мій тайлер дерден відкриє бійцівський клуб.
/ / /
якось моя Аріадна приносить клубок.
каже: як довго не зводив очей до зірок…
там, у пітьмі, між пасток, тупиків і дверей
десь загубився і твій ясноокий тезей.
все, що лишилося зовні – лиш камінь й метал.
замурував ти себе в свої стіни, дедал.
порухом легким зсуває могутню стіну,
і направляє у морок струну вказівну.
хай буде так – хай спостигне порядок мій крах!
я подолав перед лютим чудовиськом страх.
силою стане тепер те, що було тавром.
ти переміг, Мінотавр. Будем завжди разом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984958
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2023
автор: МАКСИМ САЛЬВА