Затерпають у квітня руки...
Розлітається білий цвіт,
наче білі, незвично, круки,
що востаннє зійшли в політ.
Під ногами – іржаві догми.
Потолочимо, як завжди.
А квітнева розпука стогне,
заціловуючи сліди
Не так то́го, що вже відбу́ло –
більше то́го, що не прийшло.
Стоголосим, здурілим гулом
думка ліпиться на чоло.
Ще гадає, що їй під силу
обійняти стражденну суть,
де на стогін міняють крила
і на страту своїх ведуть.
Кровця крапає темна-темна.
На бруківці – іржавий цвіт.
"Лиш би, Господи, не даремно!" –
чи то серце, чи цілий світ...
Поки квітень затерплі руки
відтирає об срібний дзвін,
розбиваються білі круки
до небілених, темних стін...
29.04.23 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981711
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.04.2023
автор: Леся Геник