Ти знаєш, брате

Ти  знаєш,  брате

Ти  знаєш,  брате,  тільки  мамі  не  кажи,
Я  у  шпиталі  зараз,  відвоювався,  схоже.
Хірург  мене  заштопав:  -  Будеш,  хлопче,  жить!
Та  ось  в  душі  загоїти  діру  ніхто  не  зможе.
Я  тут  вже  тиждень,  але  насправді  -  там,
Серед  розтерзанного  вибухами  лісу,
Де  по  деревам,  як  по  вистиглим  хлібам,
Пройшлись  розпечених  уламків  металеві  коси.
На  землю  падали  вони,  вкриваючись  гіллям,
Окроплені  червоною  росою,
То  мої  хлопці,  я  пам‘ятаю  кожного  ім‘я,
З  життям  прощалися,  вступаючи  до  бою.
Наш  перший  бій,  насправді,  перший  бій,
І  зразу  вісім  діб  розлюченого  пекла,
А  я  лиш  кілька  місяців,  як  одягнувся  в  однострій,
І  голова  до  каски,  тільки-тільки  звикла.
Земля  вставала  перед  нами  як  стіна,
Запрошуючи  у  сирі  свої  обійми,
Навкруг  вогнений  буревій  кружляв,
Лишаючи  по  собі  чорні  вирви.
Ми  наче  в  шторм  потрапили  в  човні  –  
Маленьке  суденце  серед  розбурханого  шалу.
Немає  мачти,  зірвані  вітрила,  якорі,
Летим  назустріч  найсмертельнішому  валу.
Вгризається  у  плоть  сталевий  шквал,
І  вибухи,  як  грім  ревуть  потужно,
І  блискавок  удари  валять  наповал,
Спікаючи  своїм  вогнем  тіла  і  душі.
Від  нелюдських  напруг  зриває  дах,
Це  буде  вічно,  так  здається  часом,
А  всепроникливий  липкий  тваринний  страх,
У  ніздрі  лізе  з  обгорілим  м‘ясом.
День,  ніч,  за  ними  знову  день,
Короткий  відпочинок  і  до  бою,
Нам  би  ковток  води  холодної  лишень,
Та  скільки  нас  залишилось  –  лиш  троє.
І  я  між  ними,  весь  як  решето,
З  волоссям,  що  за  тиждень  посивіло,
Живий  по  факту,  але  мертвий,  начебто,
Від  болю  за  тих  інших,  невцілілих.
А  потім  темрява  і  світло  в  далині,
І  я  лечу  до  нього  в  довгому  тунелі,
-  Не  час  ще,  -  потім  хтось  сказав  мені,
І  очі  я  відкрив  уже  в  шпиталі.
Нам  кажуть,  ми  герої,  всі  вітають  нас,
Говорять  щось  про  ордени  і  про  медалі,
А  я,  ти  знаєш,  думаю  щораз,
Як  з  цими  спогадами  жити  мені  далі?
І  от  що,  брате,  я  тобі  скажу,
Хай  тільки  зарубцюються  на  тілі  рани,
Повернуся  у  стрій  і  страх  з  душі  зживу,
А  потім  сам  усе  розкажу  нашій  мамі.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981302
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2023
автор: Костянтин Вишневський